Рівно 75 років тому із нашої землі прогнали нацистських загарбників і з того часу це свято стало національним і відзначається щороку, аби вшанувати пам’ять тих, хто поклав своє життя за свободу і незалежність України.
Традиційно, проводять панахиду за загиблими в роки війни, вшановують їх пам’ять хвилиною мовчання та приносять із собою букети. “Дитина війни”, 87-літній Анатолій Васильович Блінов щороку приходить на покладання квітів до пам’ятника Пораненому солдату, що на меморіальному комплексі “Вічна Слава”. Чоловік переконаний – для молоді важливо знати про війну, бо це ж історія.
“На історії молоде покоління виховується. В нас був дух, ми вірили, що переможемо. Ні в кого навіть і сумніву не було, що буде інакше, навіть попри втрати.”
Анатолій Васильович пригадує, коли закінчилась війна, то вони з однокласником щиро не розуміли чому всі радіють, адже вони ж повоювати не встигли. Хлопцям було тоді по 12 років.
“Дух був, навіть у дітей, воювати, боронити країну. Ох, кажемо моїй мамі, не встигли… рано війна закінчилась. А мама каже: “Ти дурню, мовчи, хоч таке людям не кажи, бо засміють”. – сміється ветеран.
І хоч він сам був ще замалий, щоб воювати, проте родина чекала з війни батька. Голова сім’ї повернувся додому у 1944 році через проблеми зі здоров’ям. Але прожив недовго, у 1947 його не стало. На питання чи ненавидить досі німців дідусь відповідає чітке та впевнене “ні”.
“На німців зла не тримаю. Все тече, все міняється. Тоді в них було одне виховання, а зараз – інше. В них зараз якщо хтось щось позитивне скаже про фашизм, проявить колишні риси бувших фашистів, то їх осудять за це.” – із розумінням та мудрістю відповідає ветеран.
І він тут такий не один. Серед чиновників, священнослужителів та просто небайдужих лучан є ще кілька ветеранів, для яких жахливі події тих років – це не просто історія, а минуле, з яким треба миритись щодня. І хоч згадувати про це страшно і боляче, та після урочистостей ветерани, як і щороку, йдуть святкувати в Волинський регіональний музей українського війська та військової техніки.
