“А білі пов’язки треба ще вдягати?” — Ірпінь та Буча після російських окупантів. Фоторепортаж

Увечері 2 квітня у Міністерстві оборони офіційно повідомили, що усі населені пункти Київської області звільнили від російських військових.

Останні російські військові вийшли з Бучі. Раніше ЗСУ звільнили Ірпінь. Це 25 кілометрів від Києва. Бої там було добре чути в столиці. Коли у містечка зайшли росіяни — почали з’являтись повідомлення про загиблих, тіла яких просто на вулиці, і які неможливо забрати через постійні обстріли. Згодом це підтвердили міська влада і військові.

Тіла загиблих досі на вулицях.

Після загибелі американського журналіста Брента Рено — мер Ірпеня заборонив журналістам працювати в місті задля їхньої безпеки. Через понад 2 тижні журналісти Суспільного разом із військовими й поліцією потрапили в Ірпінь та Бучу.

Як зараз виглядають ці міста — у фоторепортажі Єлизавети Серватинської.

Застереження: матеріал містить чутливі кадри.

Попри те, що містечка звільнені від росіян — влада закликає тих, хто виїхав поки не повертатись.

Ті ж, хто залишився і не виїхав — змушені були жити і переховуватись від обстрілів. Журналістів та військових зустрічають люди, деякі з них сьогодні уперше за кілька тижнів вийшли з власних будинків.

Чоловік поважного віку питає: “А білі пов’язки треба ще вдягати як на вулицю виходити?”.

Окупанти РФ вдягали на мешканців білі пов’язки, переховуючись за цивільними — щоб українські захисники плутали їх з росіянами. Адже білими пов’язками росіяни визначають своїх військових.

По Бучі зустрічаємо чоловіка, жінку й великого собаку. Світлана розповідає, що ходили перевіряти чи ціла квартира знайомих. Поруч пес Рекс, який прибився за цей час до пари й живе тепер з ними.

“Не купались 27 днів, голову не мили стільки ж. Не перевдягались 38 днів. Живемо в підвалі, готуємо на багатті біля під’їзду”, — розповідає жінка.

Вона ділиться, що в домі мають крупи, а це в нинішніх умовах було “раєм”.

“У нас є крупи, то взагалі рай. Потребуємо тільки світла — у нас каналізація і ми не можемо нею користуватись. Воду з колодязя носимо”, — додає Світлана.

“Я нарешті вирішала евакуюватись. Бо психологічний стан не дуже…”

Олену ми зустрічаємо на околиці Бучі. Вона вирішила евакуюватись зараз. Її родина виїхала раніше, але батько в останній момент вирішив залишитись, тож вона лишалась: “Батька, 83 роки, я умовила. Але він відмовився в останню хвилину, каже: Буду вдома”.

Жінка розповідає, що біля її будинку стояли російські військові — “ховалися за приватними будинками”: “Росіяни поводили себе дуже нахабно, свавільно і підло. Не можу я назвати їх людьми. Заходили ламали приватний будинок, ворота, грабували все, що хотіли”.

“Снаряди літали над головою. Кожен день обстріли. Ми тільки слухали, в яку сторону летить, свистить, де приземляється. Гатили на Ірпінь, Горенку, в район Стоянки, на Забуччя. Це дуже страшно”, — додає Олена.

На вулицю, де живе Лариса, прилетіли снаряди, але не розірвались. Жінка розповідає, що військові шукали будинки, де були генератори, аби там оселитись. Щоб перевірити — вибивали ворота, вікна й заходили в хати. “Тобто там де вони стояли, вони продивлялись територію, щоб їм у спину ніхто не стріляв”, — розповідає жінка.

“Ті що внизу (вулицею) звєрствували, нас Слава Богу не чіпали”, — каже Лариса. Її діти жили в Гостомелі. Лариса їх забрала, потім туди зайшли “кадирівці”.

“На гірці стоїть авто — хлопець їхав до матері, продукти віз. Вони взяли і розстріляли. Три чоловіка закопали у дворі. Це тільки ті, що знаємо, а скільки там внизу людей поховано…”асвабаділі””.

Сьогодні Лариса вперше за останні тижні йде в центр міста: “Подивлюсь як там люди, що там робиться”.

Сергій з дружиною та дітьми живе в Ірпені. Він доглядав за людьми поважного віку в місцевому будинку, бо весь персонал виїхав: “З тероборони попросили підстрахувати на пару днів. І вийшло так, що ми вимушені були залишитися і доглядати старих, поки не з’явилась можливість їх евакуювати”.

Евакуація була протягом 3 днів, всіх одразу не вдалось вивезти. Половина із 25-30 людей половина було лежачих.

“Ми їх евакуювали і залишились, бо будинок, ми сім’єю залишились — я, дружина та троє дітей. І ми тут цілий місяць жили під обстрілами, над головою просто летіли та свистіли. Останні два дні Слава Богу в нас тихо”, — розповідає чоловік. Він додає, що тепер тиша — це незвично, бо за місяць до цілодобових обстрілів звикли.

“Зараз наші військові зайшли, зачистили. Більш менш спокійно вже. Кажуть, що тут десь є розтяжки, то ми потихеньку об’їжджаємо. Знайомі просять подивитися їх будинки — цілі чи ні. То ми сьогодні зробили вилазку подивитись”, — додає Сергій.

Буде важка битва на сході, за Маріуполь.

Радник глави Офісу президента Олексій Арестович повідомив, що на Київщині єдиною небезпекою зараз є снаряди та міни, що не розірвались. За запитання, чому він приїхав в Ірпінь, каже: “Просто побачити приїхав. Я думаю, вони не повернуться точно сюди”.

“Щоб сюди повернутися (росіянам — ред.) потрібно щонайменше створити таке саме угруповування. На що вони не здатні. У них немає мобілізаційного потенціалу. А до того з чисто військової точки зараз вони переносять зусилля на схід, Маріуполь. Буде важка битва на сході. Маріуполь треба звільнити, ми не можемо його кинути. І певні дії ми застосовуємо вже”, — додає Арестович.