Сьогодні у День волонтера мені хотілося б згадати про особливу людину, я якою я познайомився ще у 2014 році, на жаль, ми вже давно не спілкувалися, тоді вона жила тим, як допомогти хлопцям на фронті, думаю і зараз нічого не змінилося…
Волонтерку Антоніну Подскрипку я знаю доволі давно, але тоді, взимку 2017 року говорили про війну ми вперше. Протягом сорока хвилин, які ми розмовляли, телефон у неї дзвонив теж разів сорок, адже Антоніна Віталіївна готується до чергової поїздки на схід. Тому потрібно забрати ковбасу, там – хліб, а ще десь – теплі речі для наших хлопців. Та її життєвою позицією я вражений і досі…
«Моя війна розпочалася ще у 2014 році, коли одним із перших мобілізували мого сина. Спочатку це був військовий полігон, адже як тоді заявляло командування, це – на 45 днів. Тоді ніхто не думав про те, що все зайде так далеко і розпочнеться повномасштабна війна. Та все сталося не так, як гадалося, і вже 24 травня 2014 року я вперше побувала на фронті, на самій передовій лінії.
Шкода було дивитися на тих хлопців, яких «вирвали» з дому, нічого не пояснили і відправили на війну. Більше того, вони були «голі і босі»: ні форми, ні бронижелетів, ні тепловізорів, ні зброї… Ось тоді і розпочалося моє волонтерство. Збирали «з миру по нитці», просили в людей, ходили по ринках, магазинах, аптеках.
Тоді, у 2014-му, люди були настільки згуртовані та єдині, що зібрати будь-яку допомогу на фронт можна було за лічені години. Інша справа – доставити її туди, крізь кулі та обстріли, крізь мороз та холод, нерозуміння та поневіряння. Бувало всяке. Коли приїхала на фронт і побачила цих дітей, які «голодні і холодні» вирішила, що допомагатиму бійцям стільки, скільки вистачить сил. Як бачите, допомагаю і нині», – розповідала тоді Антоніна Подскрипка
Сьогодні, у День волонтера редакція видання Волинь infa щиро вітає пані Антоніну та всіх волонтерів, які стали незамінними помічниками української армії підтримували і продовжують підтримувати наших вояків на Сході України.
ПЕТРО СОСНИЦЬКИЙ
Читайте наші новини у мережі Facebook
