Після початку повномасштабного вторгнення мисткиня Людмила Порфіленко майже перестала займатися творчістю. Разом із родиною вона виїхала з рідного Курахового на Донеччині, втратила дім і кілька років не могла повернутися до улюбленої справи. Відновити бажання творити допомогли волинські ліси та несподівані повідомлення від її замовниць, які під час евакуації вивозили з собою створені нею прикраси.
Про свій шлях Людмила Порфіленко розповіла Суспільному.
Нині Людмила живе у селі Положеве на Волині. У власній майстерні вона створює прикраси, інтер’єрні ляльки, декоративні композиції та віночки.
“Оце моя майстерня — це такий мій всесвіт. Тут я працюю, тут я надихаюся, тут я створюю свої роботи. Дехто називає їх шедеврами”, — розповідає мисткиня.
За її словами, у майстерні зберігаються десятки робіт, створених у різні роки: віночки для фотосесій, природні матеріали, фоаміран, фетр та інструменти для роботи.
Людмила народилася й жила в Кураховому Донецької області. У 2022 році родина евакуювалася на Волинь. Їхній будинок нині зруйнований.
“Часто питають, чи збираємося після війни повернутися додому. Ні, не збираємося, бо нам уже нікуди повертатися”, — каже жінка.
Після вимушеного переїзду творчість відійшла на другий план.
“Після початку повномасштабного вторгнення про творчість мова не йшла. Йшла мова про те, як вижити, куди поїхати, де зупинитися, як жити далі. Це стосувалося роботи, навчання дітей і емоційного стану всієї родини”, — згадує вона.
За словами мисткині, переломним моментом стала прогулянка волинським лісом. Саме тоді вона знову відчула натхнення.
“Я почала звертати увагу на шишки, гриби, нарости на деревах як на щось особливе. Відчула той стан, у якому хочу творити. Це було перше відчуття, що я жива як художник”, — говорить Людмила.
Ще одним поштовхом стали повідомлення від її колишніх замовниць із прифронтових міст.
“Дівчата почали надсилати фотографії й писати: “Подивись, що я з собою взяла”. Одна замовниця з Маріуполя просила знайомих врятувати її брошку. Інша теж показувала, що серед небагатьох речей забрала мою роботу. Тоді люди брали тільки найнеобхідніше, але знаходилося місце і для моїх прикрас”, — каже мисткиня.
Зараз Людмила працює у різних техніках. Вона створює брошки, сережки, каблучки, намиста, інтер’єрні ляльки, декоративні композиції та весільні й квіткові віночки.
“Я займаюся дуже багатьма напрямками. Якщо узагальнити — це прикраси для маленьких дівчаток і жінок. Роблю брошки, сережки, кліпси, каблучки, ляльки, декоративні композиції для дому”, — розповідає вона.
Один із найемоційніших спогадів перших місяців війни пов’язаний із посилками, які надсилала свекруха.
“Вона складала нам речі й відправляла, поки ще працювала пошта. Ми спочатку діставали їх і нюхали, бо вони пахли нашим домом. Тим часом, коли все було добре”, — згадує Людмила.
Вона каже, що, як і багато внутрішньо переміщених людей, її родина поступово звикає називати нове місце проживання домом.
“Коли йдемо додому, говоримо: “Ми додому”. Хоча це не наш дім, але вже додому”, — говорить мисткиня.
Попри втрату домівки та вимушений переїзд, Людмила не будує далеких планів.
“Я хочу бути щасливою. Час такий, що якісь плани будувати важко. Ми колись планували, а залишилися ніде й без нічого. Тому мій найближчий план — завтра зранку встати й випити кави”, — каже вона.
