До найближчого села від Коновки — три кілометри. Про те, як живуть та чим займаються на хуторі, Суспільному розповіли його жителі.
“Прадід мій був тут, та й батьки осталися, а я не думала тут бути, а життя так склалося. Хазяйство є: корова, свині, кури, собака, коти. Корова Малка. Спокійна, як хлопець малий за роги візьме, то вона куди хоч з тобою піде. Теля в нас ще є”, — каже місцева жителька Олександра Гриневич.
Жінка біля хати вирощує тритикале, картоплю на 20 сотках. Каже, що більше поля не тримає, бо вже не здужає. Олександра живе сама. Виховала двох дітей, зараз чекає сина з війни.
“Приїжджає раз на рік на два тижні — більше не буває. Він з 2016 року пішов в армію, в АТО пробув два роки, а потім пішов вчитися у Львівську військову академію, а як повномасштабне почалося, то не довчився. Його знову забрали туди на службу. Одна надія на Бога”, — додає вона.
Життя на хуторі — це постійна праця, каже 63-річна Ніна. Вона живе тут змалку.
“Нам немає коли скучати, бо ми в роботі. Тримаємо хазяйство, все робимо. Як нам треба магазин, то ми їдемо коником у Любешів, Березичі, Віл”, — розповідає жінка.
У сусідній хаті господарює Наталія Ланевич. Живе з 83-річною матір’ю, яка плете кошики.
“О, ще з дєцтва начала робити, корови пасла, та й робила. У мене баба була по сусідству, вже повмирали, та й вчила робити, а якщо щось не так, то й по руках ще й лупила”, — пригадує Варвара Михальчук.
Для кошика, каже, потрібні товсті та тонкі лозини. Спочатку з них робить основу, “ребра”, а далі повністю обплітає їх лозою.
“Штук три-чотири можу зробити… Тільки шо неважно сидіти, лижєти, та й думка, щоб скорій врем’я проходило. Це приносить задоволення. Хтось купить — вже в баби настрой єсть, приїдуть правнуки, вже бабі є що дати, що ж теї пенсії”, — додає вона.
Каже: мріє про завершення війни, щоб до неї з’їхалися усі внуки.
