«Скільки вам доплатити, щоб в армію взяли», – саме з такими чіткими намірами у далекому 2013 році Олександр Плоцидим просився до війська. Міг не йти до армії, але цілеспрямований юнак не зважав ні на лікарів, ні на матір, яка благала не йти. Поставив ціль, підписав контракт і добився свого.
Про цу йдеться на сайті Рожищенської міської ради
Олександр народився у 1994 році в Рожищі. Після закінчення ПТУ здобув фах столяра, але обрав інший шлях – шлях захисника. 14 грудня 2013 року підписав контракт і розпочав службу у складі 24-ї окремої механізованої бригади.
Коли на сході України почалися бойові дії, Олександр одним із перших опинився на передовій. Мати благала його не їхати, просила залишитися вдома. Але у відповідь чула лише прості й тверді слова:
«Мамо, якщо не я, то хто? Вони ж прийдуть сюди, до нас додому, до тебе. А я не дам тебе образити».
Син, який завжди поспішав допомогти
Для матері Галини Плоцидим він назавжди залишився тим усміхненим хлопцем, який зустрічав її після роботи й турботливо питав: «Що, Галінко, втомилася? Я їсти зробив, зараз ще каву приготую».
Енергійний, веселий, працьовитий – таким його пам’ятають рідні. Перший помічник удома і на городі, щирий друг для товаришів. Скромний і добродушний, але водночас впертий у своїх рішеннях. Якщо вже вирішив іти служити – ні лікарі, ні сльози матері не могли його зупинити.
Бойове хрещення і останній дзвінок
Навесні 2014 року він подзвонив матері й повідомив: «Мамо, ми їдемо на війну. Ми вже машини погрузили».
А тут, удома, люди готувалися до Великодня. Мирне небо не віщувало біди. А там – уже стріляли.
Своє бойове хрещення Олександр прийняв у червні 2014 року під Ямполем на Луганщині. Потім був Лисичанськ. Найважчими стали бої за Лутугине, де він отримав поранення в ногу.
Після лікування повернувся додому у коротку відпустку. Мати не могла натішитися сином – здавалося, що тепер він залишиться поруч. Але навіть тоді Олександр поспішав назад, до побратимів.
«Він не міг їх залишити самих, – згадує мама. – Навіть питання не стояло, щоб лишитися вдома».
Для неї життя тоді вимірювалося від дзвінка до дзвінка. Щоранку – страх. Кожен виклик – молитва. Найважливіше було почути: «Мамо, все добре». Тобто – що живий.
Іноді вона навіть чула у слухавці свист куль і вибухи. Син намагався не розповідати про війну, але правда все одно пробивалася крізь мовчання.
25 січня Олександр подзвонив матері – як завжди, веселий і бадьорий. Розповідав, що у них свято – 45 діб на передовій. А вже за кілька днів його не стало.
27 січня 2015 року солдат Олександр Плоцидим загинув у Луганській області під час виконання бойового завдання. Йому було лише 20 років.
Бій, у якому їх було семеро
Про той останній бій мати дізналася вже після похорону. Дізналася від тих, хто вижив.
Того дня неподалік їхніх позицій рухалася велика ворожа група – близько двох сотень російських військових. Проти них стояло лише кілька українських бійців. Усього семеро. Сім проти двохсот.
Це був не просто бій – це була нерівна боротьба на межі людських можливостей. Українські військові трималися, скільки могли, стримуючи наступ і прикриваючи відхід своїх. Кожна хвилина була виграним часом для інших. Кожен постріл – шансом для побратима залишитися живим.
Того дня вони ліквідували майже сорок загарбників. Коли довелося відступати, Олександр ішов одним із останніх, прикриваючи побратимів. Він тримав зброю до кінця так міцно, що пальці вже не розгиналися, і не випустив її навіть тоді, коли снайперська куля забрала його життя.
Біль, який не минає
Минуло вже багато років. Але для матері час не минає.
«Одинадцять років пройшло, як один… Він собі славу заробив, а мені болячки…», – каже вона.
Для матері немає терміну болю. Смерть сина кровоточить навіть через роки.
Указом Президента України №311/2015 Олександр Плоцидим був посмертно нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня. Йому також присвоїли звання почесного громадянина Волині та міста Рожище – визнання його відваги та жертовності для Батьківщини.
Такі, як Олександр, – символ України. Попри всі перепони, попри страх і небезпеку, він пішов до кінця, жертвуючи власним життям, щоб захистити рідну землю і зупинити ворога.
Герої не народжуються для подвигів. Вони просто одного дня роблять свій вибір – вибір, який змінює хід історії.
Олександр Плоцидим зробив свій вибір – без пафосу, без гучних слів, але з безмежною відданістю Україні.
І поки ми пам’ятаємо його ім’я, він живе.
Живе в нашій боротьбі.
Живе в нашій свободі.
Живе в майбутньому, яке виборював ціною власного життя.
Вічна слава Герою України.
