Втративши через війну найдорожче – свого єдиного сина, Оксана Янчишина з Маневич разом із чоловіком Володимиром Михайловичем пережили біль, який неможливо виміряти словами. Але, зібравши його в кулак, вони не замкнулися у горі, а продовжують жити далі, тримаючись за пам’ять про свого Богдана і за те, чого він хотів для них, пише Юлія Музика “Нова доба”.
СИН-ВОЇН, ЯКИЙ НА НЕБЕСАХ І В СЕРЦІ
Влітку 2023 року в маневичанки Оксани Янчишиної на війні з російським агресором загинув єдиний син Богдан, Богданчик – як його всі називали…
– Не можна жити так, коли ти тільки плачеш… – каже ця сильна жінка, яка ділить невимовний біль цієї втрати зі своїм чоловіком.
Вже на другий день повномасштабної війни їхній син пішов боронити країну. Потрапив у тероборону, але рвався на фронт. Після року служби на кордоні з білоруссю у складі 100-ї бригади ТРО був переведений на Схід України. Будучи стрільцем, допомагав із документами, часто куховарив для своїх побратимів. Загинув під час ворожого обстрілу поблизу села Діброва Луганської області 2 липня 2023 року, не доживши чотири дні до свого 33-річчя…
Оксана Юхимівна добре знала, що таке війна. Вона довгий час працювала у Маневичах у військкоматі, має звання сержанта у відставці і 34 роки стажу – військової та державної служби в цій сфері.
– Коли у 2014 році почалася війна, я чотири місяці майже не виходила із військкомату, – згадує вона. – Готували документи на мобілізацію, доукомплектовували штат до воєнного часу. Тоді багато хто просто не міг повірити, що війна справді почалася…
Та навіть цей досвід не зробив втрату менш болісною, коли війна забрала її власного сина.
ЖИТИ ДАЛІ Й РОЗВИВАТИСЯ
Навчання і постійний рух уперед завжди були частиною життя Оксани Янчишиної. У 52 роки вона заочно закінчила філію Європейського університету у Вараші за спеціальністю «Економіка підприємств» – той самий факультет, випускником якого раніше став її син Богдан. Була навіть старостою групи. А ще вона має сценічні таланти: була солісткою ансамблю народного танцю Маневицького БК, працювала в бібліотеці.
Після втрати сина важливо було не залишатися наодинці з тишею.
– Просто потрібно чимось наповнювати дні, – каже Оксана Юхимівна.
Саме так у її житті з’явилося навчання водінню – як спосіб триматися й розвиватися.
Коли стала навчатися, їй було п’ятдесят дев’ять років, а коли отримала водійське посвідчення – шістдесят. Аби вивчити все, багато читала та переглядала відео.
– Просто занурилася тоді в це, – каже вона.
Теоретичний іспит жінка склала в Луцьку у МРЕО з першого разу. З практикою було нелегко: навчалася і в інструктора приватної школи, і в Маневицькому районному спортивно-технічному клубі товариства сприяння обороні України, знаному як ДТСААФ, брала також десять уроків водіння на автоматичній коробці передач в Луцьку. Практичний іспит склала із другої спроби. Згадувала слова Богдана, який казав: «Ти зможеш! Ти їздитимеш!», хоч у час, коли їх від нього чула, навіть не уявляла, що може стати водійкою. Здавала іспит першою з групи, бо їй як мамі загиблого військовослужбовця дали талончик поза чергою.
– Раніше мені те, що я за кермом, могло хіба снитися в кошмарних снах, – каже з усмішкою Юхимівна.
ПАМ’ЯТЬ, ЩО ВЕДЕ ВПЕРЕД
Сьогодні Оксана та Володимир Янчишини часто їздять у Галузію – село, де разом втілюють мрію Богдана. Вони переоблаштовують його дідівську хату по батьківській лінії, якій уже 120 років. Богдан казав, що хотів би жити саме там – на своїй праотчій землі.
Обидва його діди – по татові Михайло Янчишин і по матері Юхим Сищик – були ветеранами Другої світової війни. Родинна пам’ять, переплетена з історією країни, сьогодні дає батькам силу триматися.
У планах Оксани Юхимівни – поглиблення вивчення англійської мови, яку полюбила ще зі школи. А ще невід’ємна частина її щодення – читання й поезія. Найбільше любить Ліну Костенко та Володимира Євтушенка. Часто повторює рядки пісні: «Я просто вчуся жити з тим, що болить…» авторства Олексія Діброви, які так співзвучні із її кожним днем. Поезію любив і її Богдан.
Коли стає зовсім важко, вона каже собі: «Я мама Воїна. Я сильна!».
“Не хочу, щоб ви з татом плакали, а хочу, щоб пишалися мною“… – згадують слова свого Богданчика його батьки. І саме вони допомагають їм жити далі – з болем, з любов’ю і з пам’яттю, яка не дозволяє зупинитися.
Фото з архіву сім’ї ЯНЧИШИНИХ
