У час різдвяно-новорічних свят особливо хочеться вірити у краще, світле завтра. Наскільки цінною є така віра, добре знає уродженець села Боровичі, старший сержант 118-ої ОМБр Петро Клиш. Саме вона допомогла йому пережити полон, повернутися додому і знову стати до строю Збройних Сил України, аби продовжити боротьбу за нашу державу, пише Юлія Музика “Нова доба”.
Читайте також: Операційна діяльність фонду: невидима частина роботи
Уже пішов десятий рік як Петро Клиш із позивним «Бармен» на військовій службі. За цей час він пройшов шлях від стрільця – помічника гранатометника до координатора сержантського корпусу кількатисячної бригади.
– На військову службу за контрактом я долучився із грудня 2016 року в нашу волинську 14-ту бригаду. Тоді, звичайно ж, було спокійніше. Траплялися артилерійські та мінометні обстріли, але контактних боїв не було, противника ми не бачили, – розповідає наш захисник, котрий воює з російським агресором ледь не все своє свідоме життя, адже на службі з 21-річного віку.
ШЛЯХ У ВІЙСЬКУ
Його життя з дитинства було непростим. Дуже рано він залишився без батьків. Навчався у Володимирі в школі-інтернаті для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Після її закінчення вступив до академії внутрішніх справ, однак швидко зрозумів, що це не його шлях. Згодом здобув фах маляра-штукатура у Маневицькому професійному ліцеї, але за спеціальністю не працював – обрав армію.
Після служби в 14-й бригаді у 2019 році Петро знову підписав трирічний контракт – уже з 30-ю ОМБр імені князя Костянтина Острозького. Він завершився 7 лютого 2022 року.
– Командир тоді казав мені не звільнятися, бо щось недобре насувається, мовляв, «попруть на нас». Але я відповів, що при потребі повернуся в ЗСУ. Так і сталося. 8 лютого я приїхав у Маневичі до рідних, а вже зранку 24-го був у військкоматі – навіть сумка ще не вся була розкладена, – згадує військовослужбовець.
На початку широкомасштабного вторгнення рф у складі 14-ї ОМБр імені князя Романа Великого він брав участь у бойових діях на Миколаївщині, Донеччині та Харківщині. Нині вже півтора місяця служить у 118-й ОМБр на Оріхівському напрямку в Запорізькій області, а до цього, як боєць 155-ї ОМБр імені Анни Київської, воював на Покровському напрямку Донеччини.
За проявлену мужність під час штурмових дій у вересні цього року Петро був нагороджений високою відзнакою – «Золотим хрестом», який йому вручив Головнокомандувач ЗСУ генерал Олександр Сирський під час відвідин цієї гарячої точки фронту (на знімку). Як каже сам наш захисник із усмішкою, він уже не просто військовий, а «на всю голову військовий».
Позивний «Бармен» тягнеться за ним ще з 2016 року. Алкоголю він не вживає і барменом ніколи не працював. Просто колись на початку служби вислуховував у бліндажі старшину, з яким вирішила розлучитися дружина, наливаючи йому «по п’ятдесят». Побратими пожартували – і цей позивний залишився назавжди.
ПОЛОН, ЯКИЙ НЕ ЗЛАМАВ
20 вересня 2022 року на Харківщині, під час наступальних штурмових дій, Петро із тяжким пораненням потрапив у полон. Повертаючись із завдання, він не знайшов побратимів у домовленому місці. З вогнепальним осколковим пораненням у бік «Бармен» опинився в руках ворога. Рашисти спершу хотіли його розстріляти, але, дізнавшись, що він розвідник, залишили живим – у надії щось випитати.
– Спочатку нас привезли на три дні в наметове містечко в Курській області. Потім мене відправили в госпіталь до хірурга, бо рана була відкрита. Без анестезії він поколупався в ній, сказав, що осколок глибоко і діставати його не будуть, але наказав зробити щось, аби я «не загнувся», – згадує воїн.
Читайте також: Благодійний ярмарок у Колківському ліцеї об’єднав учнів заради підтримки Захисників
Після мінімальної медичної допомоги через три тижні його перевели до СІЗО в Курську. У той важкий час, каже Петро, найбільше підтримували спілкування з іншими полоненими та віра, що це пекло колись закінчиться: «Про війну ми зовсім не розмовляли. Розповідали одне одному про своє життя, згадували кумедні історії, думали, як вибратися – чи обміняють нас, чи, може, втечемо. Дуже багато говорили про їжу, бо її катастрофічно не вистачало. Нас годували так, щоб просто не померли з голоду. А ми згадували борщ, сало, вареники…
Полон – це страшно і боляче. Постійна невідомість, неможливість зв’язатися з рідними, фізичний і моральний тиск. Але шанс вижити є».
1 грудня 2022 року сталося диво – Петра повернули в Україну під час обміну військовополоненими 50 на 50.
– Я ще з годину не міг у це повірити, – згадує він. – Думав, нас просто перевозять в інше місце. Наказали тримати голови опущеними, а потім раптом: «Хлопці, піднімайте голови!». Бачу наших у пікселі, український прапор… Спочатку подумав, що це психологічна гра. Аж ні – кажуть: «Вас обміняли!». Я обійняв прикордонника і попросив закурити. Він дав цілу пачку. Я тоді три сигарети підряд викурив – не міг до тями прийти…
У Маневичах на нього чекали три племінниці – Ірина, Ніна й Лариса, доньки його покійного старшого брата Леоніда. Усі часто думають, що це його рідні сестри, адже вони Леонідівни, як і він – Петро Леонідович. Дівчата дуже переживали, коли він вважався зниклим безвісти, і безмежно раділи його дзвінку після обміну. Найперше Петро зателефонував Ірині – її номер був у списку рідних зниклих воїнів.
– В мене дуже багато родичів у Волинській області, з якими ми давно не бачилися й не спілкувалися, – розповідає він. – Після повернення з полону я дуже радий був усіх відвідати та побачити. Були довгі розмови й спогади про дитинство, про те, як колись я чекав, що приїдуть родичі в гості до нас у село Боровичі.
Після обміну Петро пройшов реабілітацію та лікування, переніс кілька операцій. Уже на початку березня 2023 року він знову став у військовий стрій.
ВІРА, СЛУЖБА І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Петро переконаний: надія є завжди, і безвісти зниклі мають шанс повернутися додому:
– Коли я потрапив у полон, знав про це лише я. Усі вважали, що загинув. Навіть хлопці, з якими був на штурмі, сказали, що «Бармен» – «200-й», просто тіло не змогли забрати. А коли я після обміну зареєструвався в соцмережах і почав писати друзям, побратимам та командирам, багато хто не відповідав, бо не вірив, що я живий – думали, що це пишуть росіяни. Питали: «Братан, ти що, Ісус Христос? Ти воскрес?».
Мене поміняли трохи більше ніж за два місяці, а хлопці, які були зі мною в камері, поверталися і цього року – після понад трьох років полону.
Війна, каже Петро, його не змінила, а загартувала. Через поранення і проблеми з ногою – надірваний меніск – він уже не може бути таким ефективним у бою, як раніше, тому виконує завдання командної ланки. Був командиром розвідувального взводу, займався інструкторською діяльністю, передаючи бойовий досвід.
Коли командир 118-ї ОМБр запропонував йому посаду головного сержанта, Петро спершу вагався.
– А потім подумав: якщо він у мені впевнений, то чому я маю сумніватися? – говорить «Бармен», який із 1 листопада став головним сержантом бригади, обличчям сержантської та солдатської ланок. – До кожного треба знаходити підхід, думати, як мотивувати. Майже весь день – робочі зустрічі, відвідини хлопців. Постійно навчаюся, розвиваюся, якщо чогось не знаю – питаю в керівництва.
Петро зазначає, що кожен українець може бути корисним для перемоги: «Не всім потрібно брати автомат. Нам дуже треба водії, механіки, кранівники, екскаваторники, бухгалтери, айтішники, фотографи, режисери. Це війна дронів, а не лише піхоти, яку ми бережемо завдяки пілотам».
До війська нині за контрактом приходить багато молоді 18-24 років, яку навчають із нуля.
– Боятися війни не треба, – говорить він. – Кожен має бути на своєму місці. Чоловікам скажу прямо: не чекайте ТЦК. Краще самі йдіть служити туди, де знадобляться ваші навички. Збирайтеся і приходьте до нас у 118-ту бригаду – ми підберемо вам посаду за фахом. Відділення рекрутингу 118 ОМБр – тел.: 068-4712118.
Окремо він звертає увагу й на донати: «Під час оголошення зборів майже 80 відсотків донатів роблять жінки. А де в цей час чоловіки?».
«Бармен» упевнений, що навіть 5 грн можуть врятувати життя. Якщо кожен скине хоча б 5-10 гривень, можна закривати й великі збори.
Сьогодні Петру подобається його служба: «Я поруч зі своїми людьми. Вони виснажені, хочуть додому, але продовжують боротися за Україну. Дякую кожному, хто з нами в строю!».
У різдвяну ніч, коли над Україною знову сходить Вифлеємська зірка, історія Петра Клиша звучить як жива молитва про витримку і віру. Віру в те, що навіть після найтемнішої неволі можна знову стати до світла, до служіння людям і державі. Його шлях – це нагадування кожному з нас: надія не зникає навіть тоді, коли людину вважають зниклою безвісти. Бо завжди є шанс, що вона повернеться додому. А разом із такими людьми повертається й упевненість в тому, що Україна вистоїть і переможе.
Юлія МУЗИКА
Фото з архіву Петра КЛИША та зі сторінки Волинського ОТЦК та СП
