У Прилісному його знають майже всі. Коли він їде на своєму електроскутері – люди зупиняються, вітаються, махають рукою. Це Володимир Іщик. Український захисник. Людина, яка пройшла війну, зазнала важкої травми й інвалідності, але не зламалася, пише Юлія Музика «Нова доба».
ПРИЇХАВ З-ЗА КОРДОНУ Й ПІШОВ ВОЮВАТИ
До повномасштабної війни Володимир Іщик, котрий родом із Галузії, працював будівельником. Після школи вивчився в Любомльському профліцеї на майстра-штукатура і їздив із постійною бригадою по заробітках. Перед повномасштабною війною майже два роки жив і працював у Польщі, але 24 лютого 2022 року змінило все.
– Руки не слухались, робота не клеїлась. Ми зрозуміли – це дійсно війна, – згадує Володимир.
Із бригади в десять чоловіків, які всі з сусідніх сіл, він поїхав із двома товаришами з Карасина та Галузії в Україну. Вже наступного дня після повернення, 3 березня, пішов у військкомат.
− Під час строкової служби я був зв’язківцем, а тоді став артилеристом. Після вишколу в навчальних центрах на Львівщині та Черкащині служив у 4-й танковій бригаді, під Ізюмом, − розповідає ветеран, сила якого – не лише у вчинках, а й у тихій гідності, у погляді, у простому бажанні жити.
ДЕНЬ, ЩО РОЗДІЛИВ ЖИТТЯ НА «ДО» І «ПІСЛЯ»
6 червня 2022 року його життя змінилося назавжди. Тоді він замінив побратима у розрахунку, коли той сів на КамАЗ. Ворожий обстріл. Вибухова хвиля відкинула його в бліндажі. Перелом 5 та 6 шийного хребця. Реанімації, госпіталі – від Харкова до Києва, а згодом – Німеччина. Шість операцій. В Україні зробили хірургічні втручання в районі шиї, за кордоном – рятували від страшних пролежнів, які з’явились за час перебування в реанімаційному відділенні.
− На війні я просто виконував свою роботу. День за днем. Бойові позиції, постійна напруга… Потім травма. Спочатку просив командира, аби не повідомляв про це дружині, яка збиралася їхати на роботу за кордон, а далі я вже нічого не пам’ятав. У Харкові мені зробили першу операцію на шиї. Пам’ятаю, як вже звідти мене гелікоптером переправляли в Київ. Більше тижня рідні не знали, де я, в якому госпіталі. Мама, дружина Руслана, її сестра Альона – шукали по лікарнях, дзвонили командирам, писали. І знайшли, але їх спочатку до мене хіба на п’ять хвилин пускали, − вертається в спогади наш захисник.
Тоді його дружина кинула роботу за кордоном і приїхала до нього. Залишилась поруч – назавжди. Вона – його підтримка, його руки, його опора. Разом вони уже майже 14 років.
− Без неї – не знаю, чи витримав би все це… − говорить Володимир.
До війни подружжя придбало будинок у Прилісному, зробили ремонти, потім мусили переоблаштовувати його через чоловікову травму – розширили двері, аби на кріслі колісному можна було проїжджати. Зараз займаються облагородженням подвір’я, доглядають насадження малини.
Володимир має обмеження в русі − не ходить, не має сили в руках, але все, що тільки можна, старається робити. А ще друзі допомогли перелаштувати трактор під ручне керування – то він ним їздить, обробляє землю.
«НЕ МОЖУ ПОСТІЙНО СИДІТИ В ХАТІ»
Виручає електроскутер, яким мало не щодня чоловік виїжджає в центр Прилісного, буває й поруч із селом на полі, де дружина вибирає малину. Любить Володимир порибалити. Нещодавно команда з Прилісного, учасником якої був, здобула 4 місце на районному риболовному турнірі серед ветеранів війни.
− Я не можу постійно сидіти в хаті – мені треба рухатись, − каже він.
Але щодня йому перешкода в цьому – піщана дорога до будинку на вулиці Северина Ковальчука. По ній скутером проїхати дуже важко.
− Обіцяли в сільській раді зробити, але вже другий рік все як є, − зауважує ветеран.
Важливо для нього і щоб була підтримка в реабілітації, бо усе дуже складно дістається. Вдячний наш захисник, що із бюджету сільської ради йому на постійній основі виділяють кошти на необхідні щодня лікарські засоби та медичні матеріали. А ще він дуже дякує усім небайдужим людям, які у найважчі хвилини підтримували його та його рідних – морально, духовно і матеріально.
ГЕРОЙ, ЩО ЖИВЕ ПОРУЧ
Володимир Іщик не говорить гучних слів, але хочеться прислухатися до всього сказаного ним, бо навіть у звичайному «Добрий день» з уст цього ветерана війни – життя, яке не зламалося…
На війні нині його молодший брат Іван – також артилерист, який пішов служити після його поранення. Він десь під Покровськом. Дзвонить, коли є змога. Батьки хвилюються. Але тримаються.
Такі люди, як Володимир, не просять слави. Вони просто живуть поруч із нами. Радіють, коли вдається заїхати через пісок у центр села, дякують за кожну руку допомоги. І вірять – після перемоги Україна буде кращою. Бо заплачено за це дорогою ціною.
– Хочеться, щоб був мир, щоб усі були вдома. Щоб не треба було більше таких жертв, як у нас, – каже Володимир.
Наші Герої-захисники живуть поруч. Просто зупиніться, привітайтесь – і подякуйте їм.
На знімку з домашнього архіву Володимира ІЩИКА: він із дружиною Русланою під час реабілітації в Німеччині
