Волинь Новини

Подружжя з Донеччини стало волонтерами на Волині

Волонтерське об’єднання жінок з вулиці Чайковського (нині Любомира Гузара) у Рожищі готує смаколики військовим з початку повномасштабної війни, аби хлопці знали: про них турбуються, за них переживають, їх чекають. До цього гурту небайдужих та щирих українок долучилося й подружжя Віри та Віктора Змійових, котрі знайшли прихисток на Волині, тікаючи від війни.

Читайте також: Яку суму податків сплатили волиняни від початку року

Про це повідомляють у Рожищенській міській раді, – пише ВолиньUA.

Жінки, жартуючи, називають 71-річного Віктора Леонідовича завгоспом, бо у підвалі, де облаштували волонтерки склад, він – дбайливий господар. А на кухні біля господинь – підсобний працівник. І води наносить, і важкого ящика піднесе, і банки з закрутками посортує, і будь-яку іншу роботу зробить, аби жінкам було легше.

Віра та Віктор Змійови народилися та проживали у місті Дебальцеве Донецької області. Мали власний будинок, город, працювали і жили у мирі та достатку. Все змінилося з початком так званої АТО.

– Тоді ніхто й подумати не міг, що все так повернеться. Що доведеться покидати дім, рятуючись від небезпеки постійних обстрілів. Не день, і не два ми жили в підвалі, та надіялися, що все стихне. Так минув 2014-й. А у січні 2015-го ситуація стала просто нестерпною. 30 січня, у день 60-річчя дружини, нам розбили літню кухню, частково пошкодили будинок. Після цього ми прийняли рішення виїздити до родичів дружини, які кликали нас на Волинь, – згадує Віктор Леонідович.

– Були сльози, розпач та розуміння того, що якщо не сьогодні, то, можливо, ніколи. Донька працювала у мерії, тож дізналася, що буде евакуаційний автобус. Ми зібрали невеличку валізу та два наплічники і разом з дочкою та онуком вирушили в дорогу, – згадує Віра Михайлівна і демонструє валізу, у яку потрібно було вмістити усе своє життя. А ще пухову хустину – це одна з небагатьох улюблених речей, яку вдалося взяти з собою.

– Було три автобуси – останній евакуаційний рейс. Ми потрапили в другий. Росіяни активно обстрілювали територію, нам пощастило прорватися, а третій автобус обстріляли, – згадує пережите Віктор Змійов. – А далі був Бахмут- Слов’янськ – Київ та Рожище.

Подружжя Змійових навперебій розповідає, як щиро та тепло прийняли їх на Волині не лише родичі, допомагали знайомі і незнайомі люди. Так і обжилися. І українською стали розмовляти.

За близько десять років життя у Рожищі Змійови знайшли тут уже друзів та однодумців. І, як самі кажуть, вже стали “бандерівцями”.

Чи мріють повернутися у рідне Дебальцеве?

– Звичайно, додому хочеться, але ми хочемо в українське Дебальцеве, а це поки що неможливо. Тому й допомагаємо нашим військовим, аби хоч такими невеликими волонтерськими справами сприяти наближенню Перемоги, – підсумовує розмову Віктор Змійов.

Віра Михайлівна натомість зізнається, що їхнє волонтерство зародилося ще там, на Донбасі. Коли Дебальцеве було вісім місяців без води, Віктор Леонідович постачав українським військовим воду з власної свердловини. А вони з дочкою прали їм одяг.

Тож коли тут, у дворі будинку, де проживають, побачили, як знайомі згуртувалися і працюють для допомоги нашим захисникам, не могли залишитися осторонь. Адже добре розуміють: Перемога залежить від кожного з нас.

Читайте також наші новини у Facebook