10 липня виповнюється річниця з дня загибелі учасника АТО, Героя старшого солдата взводу зв’язку 118 ОМБР Дмитра Редчука з Волині, позивний «Мітяй».
Спогадами про коханого поділилася дружина полеглого захисника Тетяна, пише ВСН.
Освідчився коханій на початку війни, завітавши з оберемком пролісків
Дмитро народився та виріс у селі Звиняче Горохівського району у сім’ї залізничників. Тож коли настав час обирати майбутню професію, без сумнівів обрав професійний шлях батьків, хоча була мрія стати військовим. Після закінчення навчання пішов працювати на «Укрзалізницю». У 2015 брав участь у бойових діях на сході, попри те, що був комісований. Повернувшись, продовжив трудитись на залізниці до 24 лютого 2022 року.
Він був із тих добровольців, котрі першими пішли до військкомату. Та через операцію на нозі його записали до ТРО, однак згодом він написав рапорт про перевід у бойову частину.
«Ми познайомились з Дмитром навесні у 2021 році, якщо правильніше, нас познайомили спільні друзі. Спочатку не звернула особливої уваги на нього, для мене він був звичайним хлопцем, як і інші. Наступного разу зустрілися восени, але й тоді сприймала його як приятеля, – розповідає дружина полеглого Героя Тетяна Редчук.
– На той час працювала вчителькою іноземної мови у Горохівському ліцеї №1. Згодом почали більше спілкуватися й проводити час разом, і я не помітила як закохалася до нестями. Разом стали будувати плани на майбутнє, і мріяли про дітей, а ще про подорожі. Коханий хотів побачити увесь світ, і показати його мені і нашим дітям. Не судилося…»
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Дмитро не хотів втратити шанс, і освідчився Тетяні. Завітавши з оберемком пролісків, став на коліно й запропонував бути його дружиною. А вже 8 березня молодята стали на рушничок щастя.
Картина, яку просив замовити коханий, прийшла у день його загибелі
«Діма мав можливість не йти на війну, але захист країни вважав чоловічим обов’язком. «Я б пішов навіть, якби у мене було кілька дітей», – якось сказав він, і я не стала перечити. Розуміла, свого рішення не змінить, а ще усвідомлювала, що мені дуже пощастило у житті, адже мене кохає найкращий чоловік у світі, поруч з яким відчуваєш себе у безпеці. За деякий час дізналася, що ношу під серцем дитину, й розгубилася. У країні війна, чоловік на фронті, що буду робити?
Діма, дізнавшись про вагітність, дуже зрадів, і почав обирати ім’я. Попри відстань та неможливість бачитись, був долучений майже до усіх справ: вибирав пологовий будинок, одяг, меблі для малюка, знав результати усіх аналізів і графіки прийомів до лікаря. За першої можливості їхав додому, щоб хоч трохи побути зі мною. А коли прийшов час народжувати, вирішив бути присутнім на пологах, які видались нелегкими, і після яких потребувала відновлення. Увесь цей час коханий опікувався нашим Михасем, і практично не відходив від нього».
Перебуваючи на фронті, Дмитро намагався щодня давати про себе знати. Розумів, коли не виходитиме на зв’язок, Тетяна хвилюватиметься. А ще щовечора описував їхнє спільне майбутнє, і як вони зустрічатимуть старість.
«За кілька тижнів до своєї загибелі коханий почав писати дивні речі, ніби перепрошував та виправдовувався за те, що не встиг стати для мене хорошим чоловіком, а сину – татом. Просив, щоб розповідала йому про нього, і ні з ким не сварилась. Ймовірно, відчував свою смерть, адже це війна. Я намагалась пояснити, що попереду ціле життя, і він все встигне. Хоча самій на душі було неспокійно. Все почалося за півтора місяця до його смерті. Я стала бачити дивні сни, а на подвір’я почали прилітати лелеки. Тоді Дмитро жартома казав, що це до дітей. Він мріяв ще про донечку. Але серце відчувало недобре, і як не намагалася відігнати від себе тривожні думки, нічого не виходило. А за тиждень до фатального дня попросив замовити фотокартину, де ми усі троє. Тоді я сказала, що приїде і замовимо, але він наполіг. Замовлення прийшло 10 липня, у день, коли його не стало».
Уві сні просив відпустити, а ще привів мене на мій похорон, на якому я була бабусею
Того дня близько сьомої вечора Дмитро надіслав повідомлення про те, що вони переїжджають на інше місце, і додав, що дуже любить Тетяну з Михасем. Це було востаннє, коли дав про себе знати. Не дочекавшись дзвінка наступного дня, жінка відчула біду, й намагалась дізнатись, що сталось, до останнього плекаючи надію на те, що він живий. Тієї ночі майже не зімкнула очей, але сон на якийсь час таки зморив втомлену і знесилену Тетяну. У ньому побачила Дмитра, котрий прийшов на… свій похорон. Прокинувшись, зрозуміла, що його немає серед живих. За два дні їй офіційно повідомили про його загибель. Якраз тоді їхньому сину виповнилось вісім місяців.
Дмитро Редчук загинув 10 липня 2023 року під час виконання бойового завдання у населеному пункті П’ятихатки Василівського району Запорізької області. Під час ворожого мінометного обстрілу він отримав поранення, несумісні з життям. Однак не зважаючи на смертельну рану, встиг викликати допомогу, тим самим врятувавши життя побратимів.
«Під час відпустки чоловік купив мені плаття чорного кольору й просив одягнути, коли повернеться. Якби ж знала, що доведеться вбратися у нього на його похорон. Діма досить часто у перші дні приходив уві сні. Згодом став рідше снитись, та коли снився, радив жити далі й просив відпустити. А я не можу, бо все ще продовжую чекати на нього, хоча усвідомлюю, що не повернеться. Якось на свій день народження, у січні, вкотре пішла на його могилу й запитала, чому пішов без мене? Вночі наснився, і повів на похорон бабусі. Я дивилась на неї, і не могла зрозуміти, хто вона, і чому стою біля її домовини? І тоді коханий пояснив, що це…я, і раніше до нього не прийду».
Про все, що робить наш Михасик, пишу Дімі
У розмові Тетяна зізнається, що так і не змирилася з його смертю. На підсвідомому рівні розуміє, що його немає, однак продовжує жити так, ніби він завжди поруч. «Коли наш Михась щось видає, автоматично пишу про це Дімі», – говорить вона. Саме син допомагає триматись молодій жінці, спонукає жити далі й зберігати пам’ять про Героя. Підтримують також рідні, друзі, побратими коханого. Торік у грудні у школі, де навчався Дмитро, відкрили меморіальну дошку на його честь. Також її аналог є на стінах будинку, у якому проживав.
«Я хочу, щоб люди не забували тих, хто віддав за них життя, аби вони жили у мирі й спокої. Мій чоловік – один із них. Ми повинні пам’ятати про нього і про кожного захисника», – говорить Тетяна.
Дмитро назавжди залишиться у пам’яті тих, хто його знав, відважною, рішучою, доброю, цілеспрямованою людиною з великим серцем, справжнім патріотом своєї країни. Для Тетяни – коханим чоловіком, а для маленького Михася, котрий щодня цілує його світлину, – найкращим татусем у світі.
Указом Президента України №221/2024 Дмитра Редчука нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
