У другу неділю травня ми відзначаємо День матері. Гіркий він для тих мам, чиї сини і доньки ніколи не подзвонять, не обнімуть. Кому доводиться носити квіти на могили своїх дітей, які полягли у боях за нашу землю.
Читайте також: У Луцькому районі школяр знущався з однокласника: як покарали батька хулігана
10 місяців Ольга Грисюк із Квітневого Доросинівської громади Луцького району чекала повернення сина додому. Знала, що приїде вже у домовині, що поліг у бою. Але все одно материнське серце так хотіло вірити у диво…
В останній розмові запитував, як зійшов овес
Для мами Олі Саша був найкращим сином. Каже, що про такого, як він, мріють усі батьки. У невеликій хаті у Квітневому багато його фотографій, на яких він весь час усміхнений. І нагород. Хлопець роками займався туризмом, був просто закоханий у Карпати. Навіть отримав спеціальне посвідчення і міг водити у гори людей. Все обіцяв, що якось завезе туди і маму…
– Саша був дуже добрим. Закінчив у Квітневому дев’ять класів, поступив у педагогічний коледж на вчителя фізкультури, потім заочно у Волинський університет. Вчителем пропрацював рік і зрозумів, що то «не його». Був у Польщі на роботі, у Луцьку на будовах. Відслужив в армії строкову. Нам з батьком у селі дуже помагав, шкодував. А господарство тримали чимале – городи, коні… Я соцпрацівником працюю, то, щоб не трудила ноги і легше було до моїх стареньких добиратися, Саша за свої зароблені гроші купив мені скутера… Був дуже турботливим сином. Хотів побудувати власний дім, одружитися, народити діток… Але так і не встиг.
Олександру Грисюку з військкомату подзвонили 1 квітня 2022 року. І він відразу ж, не задумуючись, пішов. Мама чесно зізнається, що не хотіла відпускати – на той час на фронті уже був її старший син Михайло. Та все, що могла зробити – це купити в дорогу хрестик, щоб Матінка Божа її сина оберігала. Каже, що у Саші перед тим порвався ланцюжок і він загубив медальйон.
– Його зразу кинули у самісіньке пекло. Спочатку був на Миколаївщині, потім їх перевели на Харківщину, в Ізюмський район, село Довгеньке. По телефону ми мало тоді розмовляли. Так щодня то плюсик поставить, то напише «ок». Значить, живий. А 14 травня, то була субота, подзвонив, і ми так довго говорили, більше пів години. Не могли наговоритися. Питався батька, чи посходив овес, який він встиг посіяти ще до мобілізації. Чи все посадили на городі, чи добре несуться кури… А ще попередив, що йдуть на завдання, і його, можливо, кілька днів не буде на зв’язку. Але ще раз почула його голос наступного дня, у неділю. Син був дуже стривоженим, сказав «все добре, мам» і вибив… А вже 16 травня його не стало. Та я тоді ще про це не знала. Говорив же, що кілька днів не буде дзвонити… Але потім у військкоматі сказали, що Сашко зник безвісти… – тремтить голос мами. – Аліна, дружина Міші, написала про це у Фейсбуці, дала телефони. Сашині побратими подзвонили не до мене, а до неї. І сказали, що син загинув… Був великий обстріл, їх крили фосфорними бомбами. Вони всі були поранені або мали опіки. Казали: «Вибачте нам, але ми не могли забрати Сашу з поля бою». Єдине, що хлопці зробили – занесли його тіло у якийсь підвал, щоб не лежав просто неба… Хотіли за ним вернутися… Але село було окуповане. Нам скинули координати, де він лежить. Пізніше дізналися, що у тому підвалі зберігалася селітра і туди влучив снаряд. Все засипало і зрівняло із землею…
«Я б не заспокоїлась, поки не привезла його додому»
Далі для сім’ї Грисюків потягнулися безкінечно довгі місяці чекання. Михайло Грисюк у день загибелі брата був під Бахмутом. Мама каже, що його тоді ледь стримали, щоб не поїхав у Довгеньке по тіло Саші.
Жінка виносить і показує великий зошит, весь списаний номерами телефонів різних організацій і людей.
– Це мала частина того, куди я дзвонила, – гортає сторінки Ольга Грисюк. – Хтось відповідав, хтось ні. Я записувала і позначала. Були люди, які йшли назустріч, а були й зовсім байдужі. Я розумію, що багато роботи, що там окупація, ніхто не поїде в Довгеньке Сашу шукати… Але хіба так важко було щось сказати? Інший скаже два слова – і вже легше. Бо бачила, що про мою дитину не забули. Ви не уявляєте, як це – жити зі знанням того, що останки твоєї дитини десь у канаві валяються… А я не могла його відспівати, свічку в церкві за упокій поставити. Бо він був неупокоєний. Коли у наші села привозили загиблих хлопців, я навіть заздрила їхнім матерям, що вони бачать свою дитину в труні і можуть поховати. Жила вірою, що ця війна закінчиться, і я його поверну. І я б не заспокоїлась ніколи, поки не привезла б його додому. У крайньому випадку ми б поїхали туди, в окупацію, і забрали його.
Місце, де шукати тіло, показав кіт
Їхати самій по сина Ользі не довелося. Вона знайшла Олексія Юкова – керівника пошукового загону Асоціації дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм» та пошукового загону місії «Чорний тюльпан». Уже десятиліття він займається тим, що повертає загиблих воїнів додому. Знайшов і Сашу. Історія волинянина у нього на особливому місці. Сашина мама і брат звернулися до Юкова наприкінці літа 2022 року, а вже у вересні наші війська звільнили села і міста Харківщини. У тому числі і Довгеньке. У своїх інтерв’ю Олексій згадує, що там були зруйновані майже всі будівлі. Тому підвал, де, за словами побратимів, вони заховали тіло Саші, знайти було важко. До того ж там були міни. Та 19 вересня Юков ризикнув ступити на руїни будівлі – і тільки почув клацання. Потім – вибух, який повалив його на землю. Пошуковець отримав сильні поранення, та вже за два тижні привів свій підрозділ знову до Довгенького. На милицях і з заклеєним, наче у пірата, оком. Потім він вставить скляний протез. Проте продовжувати пошуки було небезпечно, і довелося чекати ще кілька тижнів, поки Довгеньке розмінують.
Три дні пошуковці копали у підвалі, розшукуючи тіло волинянина. І не могли його знайти. Звернули увагу на маленьке сіре кошеня з травмованим носом.
– Воно постійно крутилося і сідало на одне місце, – розповідав журналістам Олексій Юков. – І там наче і не було підвалу, а воно все нявкало. Потім котик одного дня заліз на плечі і став стрибати на одне й те ж місце. Тоді хлопці розчистили там землю, розкопали і наштовхнулись на рештки. Після цього кіт пішов. Я вважаю, що це була душа бійця.
У березні 2023 року Олександр Грисюк повернувся додому. Назавжди. Хрестик, який купила мама перед тим, як він пішов на війну, батьки поклали йому в труну. Ольга тепер може щодня ходити до сина – він лежить на могилках зовсім недалеко від хати. Сюди часто приїжджають його друзі, яких у Сашка завжди було багато.
– Ми знали, що під час пошуку Саші хтось підірвався. Але хто і які травми отримав, дізналися тільки після похорону. Я довіку буду вдячна Юкову, – тремтячим голосом каже мама загиблого воїна. – От дивишся телевізор, читаєш інтернет – там хабарі беруть, корупція, підлість. Після такого руки опускаються. А як поспілкуєшся з Юковим, побачиш, що він робить, розумієш, що не все так погано. І самій хочеться чимось допомогти, щоб швидше ми перемогли і наші хлопці вернулися додому.
Дізналися, що сім’я Грисюків, коли прийшли виплати від держави, купила дрона і тепловізор та передала найкращому другові сина – односельцю Василю. Він воює з перших днів вторгнення. А внук колишнього голови місцевого колгоспу Андрій Максимов один із автомобілів, які передав на ЗСУ, назвав на честь загиблого земляка – «САНЬОК».
***
Клята війна триває. І у родині Грисюків знову горе – в Авдіївці загинув Сашин рідний дядько Сергій Грисюк. Більш як 10 років тому чоловік, який жив з дружиною у росії, пішки прийшов звідти на Волинь – без паспорта і грошей. Тоді ще була жива його мама, яку він догледів. Зараз тіло Сергія Грисюка лежить під завалами багатоповерхівки в окупованому місті. Родичі хочуть повернути його у Квітневе та належно похоронити на кладовищі біля матері та племінника.
Наталка СЛЮСАР
Читайте також наші новини у Facebook
