Сергій Ремінський загинув на Донеччині у вересні 2022 року. Герой мав повне право не йти на війну. Але він – із когорти небайдужих людей-патріотів.
Читайте також: На Волині військовий після поранення не повернувся у частину
За словами матері загиблого бійця Надії Іванівни, з дитинства, юності виступав за справедливість. Це вже було в його характері. Не стояв осторонь подій, коли була Помаранчева революція, Революція гідності, згодом без примусу пішов в АТО. Так само і в 2022 році вирушив на Схід України, сказавши: «Їду туди, де маю бути». Мужній боєць віддав життя за Україну, за те, аби його донька й сини жили у вільній країні, – пише газета Волинь.
«Видно, добре хтось за мене молився»
З Надією Іванівною журналісти спілкувалися в школі села Городок, що на Маневиччині. Тут жінка багато років працювала вчителем початкових класів, а в пенсійному віці стала його консультантом. І перше знайомство з її сином – біля куточка вшанування випускників цього навчального закладу, котрі загинули під час повномасштабної війни (їх – уже троє). Тепер щодня маму зустрічає її син – найстарший із чотирьох дітей подружжя Ремінських. Півтора року минуло, як не стало Сергія, а біль у душі матері, яка похоронила дитину, не втихає…
– Після школи,– вертається в минуле жінка, – Сергій вчився у Володимир-Волинському технікумі механізації. Працював шофером, механіком (а взагалі в послужному списку чоловіка були – і посада єгеря, і робота в Маневицькій виправній колонії – звідси, власне, розрахувавшись, «бо керівництво не хотіло відпускати», пішов на велику війну. – Авт. ). Син їздив до Києва і тоді, як була Помаранчева революція. Був там і в 2014-му, під час Революції гідності. Та ще й коли! Якраз у ті лютневі дні, як розстрілювали Небесну сотню. Добирався автобусом, попутками.
Сергій Ремінський одружився в 2006 році. У них із дружиною Тетяною було вже двоє малих дітей, коли їхав до столиці на барикади. Як потім мати дізналася від сина, біля нього розривалися шумові гранати. До останнього йому, як і іншим протестувальникам, хотілося вірити, що по них стріляють гумовими кулями. Ця ілюзія розвіялася після того, коли на асфальт полилася кров. Що сам не став мішенню, то, як говорив згодом: «Видно, добре хтось за мене молився».
На щастя рідних, після Революції гідності Сергій вернувся додому живий-здоровий. За словами матері, мав уже багато побратимів, які писали йому, дзвонили. І в 2015–2016 роках він брав участь в АТО, зокрема, в боях у Мар’їнці, Пісках, Слов’янську, Кураховому.
– Як зараз пам’ятаю, – розповідає Надія Іванівна, – Це було під вечір. Сонечко заходило. А Сергій, бачу, зібрався в дорогу. «Куди ти їдеш?» – спитала. Відповів коротко: «Туди, де маю бути». Як там було, то це одному Богу відомо. Мені тоді правди не казали, щоб не хвилювалася.
«Дивилася через вікно вслід синові, й серце моє відчувало, що то остання наша зустріч»
Після того, як Сергій повернувся з АТО, у подружжя Ремінських народилася ще одна дитина – син, якого назвали Богданом. Сам чоловік любив природу (невипадково ж якийсь час єгером у Черевасі працював), і йому змалку старався показати всю її красу. За словами матері, візьме Богданчика на мотоцикл – і до лісу, який поряд із селом. Просто пройдуться серед зеленої розкоші, подихають цілющим повітрям – і день вже вдався. Дуже хазяйновитим був. Хтось із його ровесників перш автомобіль купує, а Сергій трактора придбав, щоб на землі було чим працювати. Потрібні були ще й плужки, інший реманент, то вже батьки, підтримуючи сина в його задумах, купили. На своєму полі хазяйнував, рідним допомагав, односельчанам. Якщо хтось звертався, то ніколи не відмовляв, і скаже, що зорав чи скосив, як все зробить…
Відчувається, Надії Іванівні хочеться зберегти в пам’яті кожен день, годину, мить, коли син був живий. І вона, мабуть, не раз перебирала в думках до кожної дрібнички, кожного слова їхню зустріч, що стала останньою.
– Як потім дізналася, – пригадує жінка, – п’ятого квітня ввечері Сергій був у священника – попросив хрестика. Той спитав: «Ти, певно, на війну зібрався?» Не признався. А вранці до мене прийшов. Аби не було ніякої підозри, що він іде на війну, то з дому нічого з харчів не брав. Попросив, щоб я дала щось у дорогу. Я зразу зрозуміла, що зібрався до своїх. Із лютого 2022-го, як тільки почалася повномасштабна війна, Сергій не раз мені говорив, що хлопці дзвонять, кличуть до себе, що він має бути там, бо вже воював і все знає. Я, як могла, стримувала його – тим, що в нього троє дітей, що бронь за місцем праці має. А він наполягав на своєму. Того дня на моє запитання: «Йдеш на війну?» – сказав: «Нє». Запевнив, що на роботу їде (хоч, насправді на той час вже розрахувався, оскільки його не відпускали). Але дійшов до дверей, обернувся й промовив: «Ну, то бувайте… Прощавайте». Дивилась через вікно вслід синові, й серце моє відчувало, що то – остання наша зустріч.
Поїздом, попутками Сергій Ремінський поїхав у Новомосковськ – до своїх побратимів по АТО. До тих, що кликали його, і яких він не міг зрадити. Багато що рідним довелося купувати для бійця. Це ж був 2022-ий – не вистачало ні екіпірування, ні амуніції. Служив Сергій у снайперській роті 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади. Всього тиждень побув у казармі, в «учебці», хоч бійця з досвідом і не треба було вчити, і потрапив у зону бойових дій. Харківщину визволяв. Потім були Мар’їнка, Піски… Коли восени почався наступ, Сергій, щоб заспокоїти матір, говорив: «Я везучий – нічого зі мною не станеться». Тим часом і додатково, коли й не посилали, ходив на «нуль»: зголошувався, оскільки після боїв хлопців ставало менше.
«У селі вже знали, що Сергій загинув, але мені про це ніхто не говорив»
Жінка розповідає про ті останні дні, коли її син був ще живий:
– 24 вересня він написав мені: «Норма». Тобто – все нормально. А наступного дня, в неділю, в Тані (дружини Сергія), був день народження. Ми гуртом їздили в ліс, по гриби. Пообідали на природі. Син ще зателефонував – привітав іменинницю. Сказав, що йдуть у наступ, «тільки щось нас зупинили, стоїмо, то й можу подзвонити». А 26-го дзвінка від нього вже не було. Самі набирали, але номер не відповідав. Вже й – 27 вересня. Як потім зрозуміла, у селі знали, що Сергій загинув, – печальна новина дійшла через маневичан, але мені про це ніхто не говорив. Сусідка моя по будинку декілька разів питала, що я роблю. Коли ж чула у відповідь: «Гарбузи вибираю, а чоловік по гриби до лісу поїхав», то й сама сумнівалася, чи ж то правда, що Сергій загинув, якщо я говорю з нею, як ні в чому не бувало. Коли в нашій групі в соцмережі прочитала, що невістка написала: «Розшукую чоловіка», то зрозуміла, що сталася біда. Правда, ще й тоді на мої запитання Таня нічого толком мені не відповіла. Чутки до неї доходили, а, мовляв, оскільки три дні від Сергія не було дзвінка, то й виставила такий пост: може, він безвісти пропав? Але в мене вже ночі не було… А вранці Таня поїхала у військкомат. Повернулася службовою машиною з… військовими. Зайшла в хату з плачем. Питання були зайві…
Життя Сергія Ремінського обірвалося на Донеччині 26 вересня, хоч, як каже Надія Іванівна, записано, що він загинув 28-го. А привезли його додому – на восьмий день. Проводжали Героя в останню путь 4 жовтня. Все село вийшло попрощатися з ним.
Побратими шанобливо відгукувалися: «Дуже досвідчений снайпер був. Таких треба ще пошукати». Коли почули, що Сергій загинув, то снаряди, якими давали відсіч ворогу, летіли із написом: «За Серьожку!» (оскільки в родині Ремінських було два Сергії – син названий на честь батька, то молодшого кликали Серьожкою). Свою прижиттєву нагороду – медаль «Захиснику Вітчизни» – боєць не встиг одержати. У Надії Іванівни спогад про те, чого вже ніколи не буде:
– «Мамулька прийшла», – казав син, зустрічаючи мене, коли приходила до них. Так мене ніхто не називав.
«Це в кіно буває так гарно, коли героїня чекає коханого з війни»
4 березня цього року на сайті Президента України була оприлюднена петиція про надання звання «Герой України» (посмертно) снайперу-стрільцю Сергію Ремінському. Її зініціювала дружина бійця Тетяна. На початок квітня петиція набрала майже дванадцять тисяч голосів. І, яким би не був результат, для батьків, самої Тетяни, дітей загиблого воїна, він – уже Герой, який віддав життя за Україну…
Обставини склалися так, що ми спілкувалися в основному з матір’ю загиблого бійця. І все ж, хоч і в онлайн-режимі, Тетяна відповіла на мої запитання з приводу того, яким був її чоловік, чому ніколи не міг відсиджувався вдома, а був завжди там, де вирішувалася доля України:
«Сергій був справжнім патріотом, безстрашним воїном, дійсно любив свою країну, і хотів би, щоб вона розвивалась у всіх сферах. Хотів, щоб його діти зростали у вільній, демократичній, некорумпованій державі…». А ось слова свекрухи, які Надія Іванівна не раз повторювала: «Сергій дуже любив Таню» –жінка не захотіла коментувати, «бо все решта – це особистий простір, і я не хотіла б виносити його на загал…». І все ж дещо з того, що, власне, й хотілося почути, Тетяна сказала: «Це в кіно буває гарно, коли героїня чекає на коханого з війни. А насправді уявіть собі, як бути самій, з трьома дітьми в селі, маючи корову, свиней і землю. Довелося не лише навчитися міняти розетки, люстри і врізні замки на дверях, а й освоїти «болгарку», дрель, шуруповерта, пилку «Дружба», мотокосу, навчитися їздити трактором, машиною, мотоциклом і ще багато іншого…». Спасибі і за це. Адже за таким коротким одкровенням – життя молодої вдови, яких в цю війну в Україні– багато.
Читайте також наші новини у Facebook
