29-річний волинянин Андрій Мельничук, який служив із перших днів повномасштабного вторгнення, загинув 2 січня 2024 року в районі населеного пункту Роботине Запорізької області.
Читайте також: Відома лучанка поділилась радісною звісткою
Неонілі Віталіївні Мельничук із селища Мар’янівка Луцького району судилося чекати з ненависної війни одразу двох найрідніших людей – сина Андрія і чоловіка Сергія, – пише газета Волинь.
Не раз було, що воїн Андрій Мельничук крізь мінні поля вивозив побратимів живими. Обидва йшли на війну непохитними у своєму рішенні: мовляв, хто ж, як не вони, мають боронити свою країну, дім від ворога?
Матері нічого не зоставалося, окрім голубити надію, що старший і молодший господарі повернуться до хати, і все знову буде добре.
Не сталося. З поля бою додому батько привіз сина в домовині. Нехай ця розповідь навіки буде незгасним спогадом-променем про життя та мрії вродливого, сміливого назавжди 29-річного Андрія Мельничука і про сім’ю, яка виховала Героя.
«Потрібен ремонт під ключ? То вам – до Мельничуків!»
Неоніла Віталіївна і Сергій Георгійович уявляли долі свого первістка Андрійка й донечки Ірини гарними, як весняний цвіт. У їхньому сімейному «університеті» завжди найважливішою наукою були правила честі й мудрості, тож діти, як і старалися батьки, виросли вдячними.
Їх ніколи не треба було просити чи заставляти до роботи. Ірина – то мамина помічниця змалку, якщо йдеться про хатні жіночі клопоти. Андрій зі шкільного віку брався бути схожим на татуся господарем у всьому обійсті, бо глава сімейства часто їздив на заробітки в Польщу.
Батьки раділи й скромно гордилися, коли син вступив у виш на економічний факультет, щоб здобути спеціальність «фінанси і кредит», а донька обрала професію вчителя молодших класів.
Обоє впевнено йшли до своїх життєвих вершин. Із фотографій Андрій Мельничук красномовніше, ніж словами, світлим поглядом розповідає про свою приязну вдачу, а міцною статурою – про любов до спорту. Змалку захоплювався футболом, постійно ходив у тренажерний зал і навіть на фронті мав у бліндажі гантелі! А найбільше – із 18-ти літ любив працювати з батьком, переймаючи від нього хист муляра, штукатура, плиточника, бо той обожнював самотужки творити декор. Не лінувався вчитися у найріднішого майстра, тож удвох вони були затребуваними й шанованими умільцями, якщо потрібно було зробити ремонт «під ключ».
Того ранку Сергій Георгійович повернувся з «нуля» в районі Мар’їнки. І немає таких слів, щоб переповісти біль і почуття, з якими їхав за тілом сина.
А того дня, в який почалася війна, Мельничук-молодший став воїном. Бо ніким іншим перед людьми, совістю і ворогом себе не уявляв!
Про вміння молодого водія БТР фронтами ширилися легенди
Андрій Сергійович пішов у військкомат 25 лютого 2022 року, вибравши для цього кроку годину, в яку мама поїхала за ліками в Горохів. «Чоловіки повинні воювати. Я теж не буду стояти осторонь біди в країні», – так сказав у телефонну слухавку батькові.
Сергія Георгійовича війна застала в Польщі, та він знав, що не зможе відговорити сина, що не зупиняв би його, навіть коли був би поруч. Більше того, невдовзі 55-річний Сергій Мельничук повернувся із заробітків і теж став на захист України. Був ладен навіть на «нулі» бути якнайближче біля своєї дорослої, мужньої, та для нього – просто дитини.
Вони воювали неподалік. Сергій Георгійович – командиром відділення зв’язку у 46-ій аеромобільній бригаді. Андрій Сергійович пройшов навчання в Румунії й був водієм-механіком 118-ої окремої механізованої бригади. Зустрітися на фронті вдалося разів чотири, та про вміння молодого бійця із позивним Бйорн керувати БТРом, орієнтуватися в незнайомій місцевості й відчувати небезпеку фронтами швидко ширилися легенди. Не раз було, що крізь мінні поля вивозив побратимів живими!
Після таких воістину подвигів Андрій просто усміхався, не перестаючи радувати бойових друзів своєю надійністю і скромністю водночас.
А найбільше переймався, щоб про жахи війни не знала мама. Йому нестерпно боліла смерть бойових друзів, але тими трагічними новинами не тривожив дружину й сестру. Неоніла Віталіївна каже, що серцем відчувала, як минали тижні, а Андрій дорослішав, мудрішав, здавалося, – роками…
У шлюбі з Мар’яною Андрієві судилося бути щасливим лише 20 днів
…З війни свого Андрія чекала Мар’яна. Вони познайомилися в Горохові, в ті перші дні лихоліття, коли він ще був в територіальній обороні. Напевно, то було кохання з першого погляду, бо виглядали настільки гарною парою, що вслід їхній щирості, взаємоповазі хотілося озирнутися друзям і зовсім незнайомим людям. Мар’яна їздила до свого судженого спершу в Смілу, потому – в Запоріжжя. Зустрічалися, щоб навіть неподалік від фронту мріяти, вірити, що війна скоро закінчиться, а в них народяться діточки й буде власний дім, в якому Андрій усе зробить до ладу своїми золотими руками.
– Вони й день весілля вибрали собі під свої дні народження: 3 грудня 2023 року нашому Андрієві виповнилося 29 років, 10 грудня ми вітали Мар’яну з 25-літтям, а 12 грудня вони розписалися. Молодята вирішили, що гучна оказія – не на часі. Мар’яночку ми прийняли як рідну дитину і вдячні їй, що, нехай недовго, та з нею наш син був щасливим, – промовляє серцем Неоніла Віталіївна.
Мати не стримує сліз. Згасає голосом батько тієї хвилини, коли пригадують день із чорною звісткою, від якої для них в світі не стало сонця: «Ваш син загинув смертю хоробрих неподалік населеного пункту Роботине Пологівського району Запорізької області 2 січня 2024 року».
Того ранку Сергій Георгійович повернувся з «нуля» в районі Мар’їнки. І немає таких слів, щоб переповісти біль і почуття, з якими їхав за тілом сина. Віз свого красеня сотні кілометрів, щоб на нього мати востаннє надивилася у домовині.
Андрія Мельничука похоронили в Мар’янівці. Зі світлини на могилі Бйорн усміхається, ніби живий. Не віриться, що більше ніколи не зустріне свою весну…
Читайте також наші новини у Facebook
