10 липня 2023 року під час виконання бойового завдання в населеному пункті П’ятихатки Василівського району Запорізької області під час ворожого мінометного обстрілу, старший солдат взводу зв’язку механізованого батальйону волинянин Дмитро Редчук з Горохівської громади отримав поранення, несумісні з життям….
Читайте також: На Волині контрабандисти виробляли БпЛА, їх хочуть залучити до допомоги військовим
Він точно знав, що таке війна. Адже у 2014 році став одним із перших добровольців, учасників АТО. Його історію розповідає Твій портал.
Кохана гордилась ним, адже заслужено вважала добрим і мужнім.
Вони були закохані один в одного до нестями… І їхній синочок був ніби наочним підтвердженням цього чудового кохання волинян, Тетяни та Дмитра.
Вони були щасливі… Попри страшні події, які вирували в Україні, попри те, що в країні розпочалося повномасштабне вторгнення…
Вони були по-справжньому щасливі, аж… до 10 липня 2023 року.
Коханий чоловік, люблячий син, турботливий батько, надійний брат, справжній патріот своєї батьківщини… Таким Дмитро Редчук залишився в пам’яті рідних, друзів, побратимів. Які 16 грудня 2023 року, прийшли на могилу загиблого Героя, аби привітати із земним днем народження.
Бо душа Дмитра вже так далеко від нас, десь серед інших світів, споглядає з небес, як росте його синочок.
Дружина Тетяна пригадує, що коли у 2014 році почалася війна, то Дмитро перший пішов до військкомату, зголосився воювати:
«Незадовго до війни розповідав, що в нього була мрія бути військовим. Саме тому у свій час і пішов воювати у лавах сил АТО на Донбасі.
Коли служив, казав, що йому легше там, адже, перебуваючи на фронті, він думав за світле майбутнє».
Те кляте 24.02.2022 назавжди змінило їхнє життя. Як і життя мільйонів українців.
«Пригадую ранок 24 лютого 2022. Тоді ще ми зустрічались і я перебувала у Луцьку.
Відтак, я зателефонувала до нього, повідомивши, що не маю змогу виїхати з міста. А його вже викликали у військкомат, оскільки він був учасником АТО та учасником ТРО», – розповідає жінка.
А за кілька днів потому Дмитро освідчився Тетяні. Сказав, що тільки із нею бачить усе своє життя, тільки поруч із нею хоче крокувати по вільній та мирній країні, тільки її бачить мамою своїх дітей.
Насправді Дмитро мав можливість не служити, але вважав це своїм обов’язком. І, як справжній патріот, не вагаючись, пішов захищати рідну землю.
Як тільки випала можливість, закохані офіційно поєднали свої долі, ставши на весільний рушничок щастя.
А ще трохи згодом щаслива Тетяна повідомила Дмитру, що в їхній маленькій сім’ї їх вже не двоє, а троє.
«Наше одруження, вагітність, народження сина – все сталося під час війни.
Якось я запитала у нього, чи пішов би він служити, якби вже тоді знав, у нас буде дитина.
Як нині пригадую той погляд і реакцію: «Навіть якби в мене було б троє дітей, я б все одно пішов.. Я не зміг би всидіти вдома перед телевізором», – пригадує Тетяна.
«З народженням сина йому було нестерпно важко. Адже Дмитро не бачив, як росте новонароджений синок
І при кожній нагоді чимдуж їхав додому аби побачити хоч декілька годин сина та мене.
Звісно, в нас виникали непорозуміння. Адже я прагнула аби він був вдома, щоб син бачив тата…
Проте його обов’язок полягав бути «там». Він щоразу зазначав, що мусить нас захищати. І що він пішов на війну, аби жодна дитина не бачила того жаху, який відбувається зараз на українській землі.
Дмитро твердо вірив у наближення перемоги, будував плани. Водночас просив мене бути сильною. Дивно, проте останні тижні він нібито, як щось відчував.
Просив синові розказувати якомога більше про нього, показувати світлини, де зображений татко.
На мій погляд, він усвідомлював, що кожен день може бути останнім. Утім, ніколи не жалівся.
Зазвичай, у нього лише лунала відповідь крізь призму телефону: «У мене все добре».
Дмитро багато говорив з Михайликом. Ніколи не кричав. Старався пояснити, довести, розказати. Прищеплював йому віру в Бога. Вчив, як маму поважати, як ставитися до старших, до тварин, до природи
Часом здавалось, що він більше його любив, як я. Навіть перебуваючи далеко, він цікавився, як підростає син. Він прагнув, аби я і Михась пишались ним.
Хотів, аби ми його з малечою дочекались. Бажав бути найкращим чоловіком і татом», – пригадує Тетяна.
Дмитро Редчук загинув як Герой. Під час виконання бойового завдання. Всупереч пораненню, встиг врятувати декількох побратимів … А сам загинув…
Відвертий, добрий, справедливий, щирий, завжди із посмішкою – таким пам’ятатимуть Дмитра.
Він умів помічати те, на що багато інших не звернули б уваги, не проходив повз людської біди.
Завжди думав про інших більше, ніж про самого себе.
Дмитро ставив перед собою цілі, будував плани, але…
Невблаганна війна забрала життя… Небесне воїнство поповнилося ще одним нашим Героєм….
З ініціативи Тетяни ім’я Дмитра Редчука увіковічили на меморіальній дошці, розміщеній на будинку родині. А ще одну меморіальну дошку встановлять на приміщенні школи, де навчався наш мужній захисник.
Читайте також наші новини у Facebook
