Чоловік й син жительки Бихова Любешівської громади Валентини Литвинчук з початком повномасштабної війни стали на захист України.
Читайте також: На Волині сільрада привласнила ліс
Першим до війська пішов чоловік Валентини Анатолій, – пише газета Нове життя.
На війну із перших днів
Коли 24 лютого чоловік у новинах почув, що Росія відкрито напала на Україну, відразу сказав дружині: піде воювати. Вона, звісно, не могла повірити у те, що чоловік має серйозні наміри. Та Анатолій виявився людиною слова і вже наступного дня почав збирати речі, щоб їхати на фронт.
Нині Валентина зовсім не здивована поведінкою свого чоловіка. Бо пригадує, як ще у 2014-му, коли війна тільки почалася, ледве впрохала Анатолія залишитися вдома. Але завжди знала, що якщо почнеться широкомасштабне вторгнення, він піде
Саме 25 лютого розпочався воєнний шлях Анатолія Володимировича. Спочатку чоловік був у Володимирі. Далі – Хмельницький, Любешів. А тоді захисник пройшов усю лінію фронту в Миколаївській, Херсонській, Харківській, Донецькій, а тепер і в Луганській областях. Там виконує функцію водія-механіка, хоча у цивільному житті працював у лісництві. Зазвичай перевозить продукти, воду, зброю. Але зараз возить людей «на нуль» та, повертаючись назад, забирає з поля бою поранених чи полеглих. І це, переповідає дружина з чоловікових слів, – найважче з усього.
Проте Анатолій Литвинчук за увесь час війни жодного разу ні на що не скаржився. Тим паче він не шкодує про своє рішення йти воювати. А за хоробре виконання завдань чоловіка цього року нагородили хрестом «Честь і Слава».
«Це дуже відповідальна людина. І вимоглива як до інших, так і до себе. Де б він не працював і що не робив би, він докладає максимальних зусиль, щоб зробити це добре», – каже пані Валентина про свого чоловіка.
Батьковими слідами
Не дивно, що такий підхід до життя має й син Анатолія та Валентини Литвинчуків. Олександр останні роки жив у Львові, де до того навчався у Лісотехнічному національному університеті на спеціальності «лісове господарство». Після вишу на декілька років повернувся додому в Бихів і був помічником лісничого в Бихівському лісництві. Та все ж хлопець вирішив шукати кращого життя і знову поїхав до Львова.
Зі студентськими друзями він працював у магазині електроніки і саме там, як вважає Валентина Іванівна, син і познайомився з людьми, які змотивували його записатися до Національної гвардії. Так маленький Сашко, який у школі на Першому дзвонику міг заховатися за букетом квітів, знайшов у собі сили і мужність піти захищати Батьківщину.
«Мамо, як ми всі будемо ховатися по хатах, то хто тоді воюватиме?! Що, жінки?! Ти знаєш, скільки там дівчат воює?!» – переповідає Валентина синові слова.
Але зрештою визнає, що якби була такою ж молодою й здоровою, то, мабуть, теж пішла би служити. Тому їй залишалося лише підтримати сина та, як і чоловіка, відпустити на фронт.
17 травня 2022-го року Олександр зібрав свої речі та вирушив до Києва. Бабуся згадує, як у той день надто рано поїхав автобус і Сашко запізнився, або ж що він того дня забув вдома телефон і мав повертатися по нього. Та ніщо не стало у хлопця на заваді, і він все ж поїхав.
Тренування тривали три місяці. Мама часом таємно сподівалася, що йому не вдасться їх пройти і хлопця відправлять назад. Багато хто ж і справді не витримав, але цілеспрямованому Саші це вдалося. Вже у серпні він разом із побратимами вирушив у Донецьку область. Не раз виходив на нульові позиції, адже його посада – гранатометник. А отже, він напряму нищить ворога, хоча і сам отримав декілька контузій.
Але відразу після лікування хлопець знову повернувся на позиції до своїх побратимів, яких вже вважає сім’єю. Тим паче, що на фронті усе ще перебуває його батько, із яким одного разу Олександру навіть вдалося там побачитися.
Зустріч у Райгородку
Коли Сашко йшов на фронт, Анатолій не міг його зупинити, хоч як би не краялося батьківське серце. Бо ж він і сам такий та добре розумів почуття сина. А Олександр навпаки казав, щоби батько повертався додому, бо тепер країну захищатиме він. Залишилися воювати обидва.
Одного разу вийшло так, що Олександр та Анатолій опинилися дуже близько один біля одного. Відстань між батьком і сином була усього 30 кілометрів! Дарма, що на іншому кінці країни, у Донецькій області. Однак зустрітися відразу не вийшло, адже то один, то другий заступали на позиції. Та 19 серпня все ж вдалося підібрати спільний вільний день і чоловіки вирішили зустрітися у Райгородку.
Хоч зустріч і була короткою (лише пів дня), вона була водночас і болючою, і радісною для всієї родини. Бо ж дивитися на спільне фото чоловіка й сина у військовій формі Валентині Іванівні нелегко. Зовсім не вірилося, що 12 лютого усі вони були вдома під одним дахом у Бихові, а тепер хто де.
Та як важко не було б, у сім’ї Литвинчуків розуміють, що хтось мусить воювати і захищати рідний дім. Вдома ж без чоловіків теж вистачає клопоту, однак всі знають, що ані Олександр, ані Анатолій Володимирович не зможуть просто кинути своїх побратимів на фронті. Як батько, так і син тримають свого слова і продовжують вести війну з ворогом. А вдома їх чекають здорових, живих і обов’язково з Перемогою!
Читайте також наші новини у Facebook
