У 27-річного героя нашої історії навіть ім’я нестандартне – Віктор-Микола Гаврилюк. Що вже казати за погляди і цінності молодого чоловіка.
Читайте також: На Волині врятували дітей, які перебували на кризі. Фото
Про це йдеться в газеті «Твій вибір».
Як член всеукраїнської скаутської організації «Пласт» Віктор-Микола на псевдо ВК з 10-річного віку тренувався жити у спартанських умовах. Для відстоювання національної ідеї ще 2014 – 2015 воював добровольцем в АТО – був стрільцем у складі батальйону «Гарпун».
А 2017-го, щойно Україна отримала безвіз, вирушив у мандрівку країнами ЄС. У його кишені було всього 150 євро. Але хіба це проблема для людини, яка життя не уявляє без пригод?
У боротьбі з росією нас і тоді підтримували європейці
Тоді за 73 дні лучанин побував у десяти країнах Європи, відвідав 40 міст, а коли повернувся до України – в його кишені лежало стільки ж, як на старті мандрівки, – 150 євро.
Розповідаючи, як таке взагалі можливо, Вітя-Коля сказав, що наперед запасся речами, які б допомогли не замерзнути і не вмерти з голоду. Їхав, як завжди, – автостопом. Ночував, де випадало: на даху 4-поверхівки (то було в центрі німецького Гамбурга), в парку під деревом (там розклав свій намет у польському Познані), прямо серед лісу (так було у Німеччині, Швеції та Норвегії).
Але здебільшого люди, зустрівши мандрівника з України, пропонували йому нічліг, годували, навіть у дорогу давали пайок і незначні суми грошей.
– У Данії теж спіткало декілька форс-мажорів. Але там мене чекав друг – пластун із Тернополя, який працював у тамтешнього фермера. Тож ті декілька днів, скільки я гостював у товариша, теж доїв корів, щоб заробити трохи крон, – розповідав мені потім Вітя-Коля. – У Швеції я познайомився з азербайджанцем і чеченцем, які покинули рідну3 землю через агресію путіна. Тож вони, добре знаючи вовчу натуру росії, ще тоді, до повномасштабного вторгнення, дуже підтримували нас, українців, у боротьбі з ворогом.
Цікавий випадок стався й у Фінляндії. Двоє фінських військових завели бесіду про Україну і з подивом дізналися від Віті-Колі, що в часи радянської-фінської війни протидіяти більшовицькій чумі фінам допомагали добровольці з України.
А коли ми підсумовували, що найбільше вразило під час такої ризикованої подорожі, хлопець зізнався:
– Ця мандрівка допомогла мені переконатися: наші мрії збуваються, якщо тільки дуже цього захотіти. І це підтвердив чоловік у Фінляндії, який зупинився підвезти мене й розповів: у юності він, так само, як і я, дуже любив подорожувати. А ще дуже хотів стати актором. І от під час однієї з мандрівок його запросив на нічліг незнайомець, який виявився відомим режисером та допоміг стати актором. Під час зйомок фін потрапив на один майданчик із Мелом Гібсоном, а через декілька днів сам Мел Гібсон підійшов до фіна познайомитися і запропонував зніматися у своєму майбутньому фільмі. Випадковість? Ні. Просто цей чоловік мріяв, вірив і отримав бажане. Коли в Данії я йшов чужим містом і марив кавою – за декілька хвилин мене покликав незнайомець, пригостив філіжанкою ароматного напою і, запитавши, звідки я, дуже зрадів: «О! То ти з України? А я якраз хочу туди переїхати жити! Бо тут отримую дуже мізерну пенсію, а в Україні з цією ж сумою почуватимуся справжнім багачем (на наші гроші то майже 50 тисяч гривень).
Грабіж, пінгвіни і добрі люди поруч
Але на цьому Віктор-Микола Гаврилюк не зупинився. Бо 2018 – 19 року здійснив просто фантастичну мандрівку – за 14 місяців здолав 26 000 км, на все про все потративши 1000 доларів із власних заощаджень.
Коли потім у нього розпитували, як вдалося таке провернути, Вітя-Коля лише усміхався. Адже ідея мандрівки прийшла на війні, маршрут собі проклав усього за 30 секунд – глянув на карту і намалював умовний шлях. Потім автостопом через Польщу та Німеччину доїхав до Люксембурга. Звідти літаком дістався Бразилії, а далі країнами Південної Америки попрямував аж до Антарктиди.
Щоправда, пригоди в тоді ще 20-річного мандрівника почалися вже через два місяці мандрів, коли у Бразилії грабіжники поцупили у ВК наплічник із документами, грішми та необхідними речами. Але мобільний телефон допоміг Віті-Колі зв’язатися з друзями з України, які мали друзів у Бразилії. І так пластун місяць, доки виготовлялися документи, жив у бразильців.
Коли опинився в Чилі, то на продукти заробив, фарбуючи паркани. А на дорогу й нічліг узагалі нічого не витрачав – добрі люди помагали. Потім були Парагвай, Перу, Аргентина. А далі лучанин опинився в Антарктиді. Два місяці жив. Щоправда, не тільки серед пінгвінів, а й поруч із українцями – на станції «Академік Вернадський».
Коли я запитала, чи не тяжко ось так весь час перебувати в дорозі, не знаючи, що чекає тебе завтра, Вітя-Коля зізнався: «Навпаки: мандрівки – це мій стиль життя. І я не уявляю себе без них».
Тож навіть повномасштабне3 вторгнення рф до України лучанин зустрів у мандрівці. Щоправда, була вона неподалік селища Клевань на Рівненщині. А разом із Віктором-Миколою було майже 40 дітей віком 11 – 14 років, які з різних куточків України приїхали на зимовий пластовий табір…
Діти ще спали, а Україну вже атакували ракетами
– У тому, що повномасштабної війни нам не уникнути, я був упевнений. Не вірив, правда, що москалі підуть на Житомирщину, Київ, Чернігів і що застосують ракети й авіацію. Думав, буде вихід на кордони Донецької і Луганської областей, прорив до Криму, провокації на Харківщині і Сумщині, – згадує Віктор-Микола Гаврилюк.
Тому ще восени 2021 року молодий чоловік вирішив підготуватися до загострення війни. Задля цього пішов добровольцем до першої окремої штурмової роти Добровольчого українського корпусу, командиром якої був Да Вінчі. Вже тоді відзначив високий рівень бойової підготовки і неймовірний бойовий дух «вовків да Вінчі», які без будь-яких грошових винагород і пільг стояли на захисті України3. В січні 2022-го Віктор-Микола приїхав до Луцька на ротацію і вирішив: поки ще не почалося, треба провести молодшим пластунам зимовий табір.
– Участь у ньому мали брати школярі навіть із Сумщини та Авдіївки – міста на Донеччині, де доволі багато було активної проукраїнської молоді, – згадує бойовий медик події лютого 2022-го. – Але тоді на прифронтових територіях відчувалася напруга. Тож батьки побоялися відпускати своїх дітей зі східних регіонів аж на Рівненщину. Ввечері 23 лютого ми з дітьми полягали в будиночках спати, а вранці 24-го комендант табору будить мене: «ВК (це моє пластове псевдо), вставай!» Там, де ми ночували, погано тягнули інтернет і мобільний зв’язок. Тож діти до останнього нічого не знали. Поки вони спали, ми, старші пластуни, склали план евакуації. Зв’язалися з батьками. І лише тоді, коли батьки стали їх забирати, діти зрозуміли: щось сталося…
Щойно всі діти були в безпеці, сам Віктор-Микола зібрався на війну. Їхати за тисячу кілометрів до Авдіївки було проблематично. Та й ворог посунув із білорусі. Тож чоловік зателефонував друзям із часів АТО. І вони, оминаючи військкомат (бо там усе відбувалося надто повільно для стрімких подій того періоду), поповнили один із добровольчих підрозділів.
– Потім ми перейшли в підпорядкування ЗСУ, – продовжує оповідач. – І так у складі Сил спеціальних операцій я опинився на південному напрямку фронту.
У чому полягала особливість роботи бойового медика? Із якими психотравмами доводилося стикатися на передовій? Що допомогло врятуватися після розриву гранати? І як тепер Віктор–Микола відновлює роботу травмованої ноги? Про все це – у наступній частині цієї статті.
Оксана Бубенщикова
Читайте також наші новини у Facebook
