Фронтові дива старого “Сича”. В’ячеслав Бакулін міг загинути на війні багато разів, але смерть дістала його зсередини

автор: Мирослава Ільтьо
фото з архіву Володимира Бакуліна та з відкритих джерел

Високий на зріст, міцно збудований, з широкими плечима і великими долонями. Чоловіків такої кремезної статури обирають на роль вікінгів у фільмах про безстрашних героїв. Широке чоло стає м’яким, щойно на обличчі, вкритому сивою борідкою, зароджується стримана усмішка — поблажливо добра і сумовита.

Читайте також: Волинські воїни показали бої в Серебрянському лісі. Відео

Переді мною таки герой, та не скандинавський — волинський.

Вперше бачу лучанина В’ячеслава Бакуліна в Чернівцях на похороні кіборга “Барса” — Валерія Красняна. Вдруге — у своїй оселі. Чоловік читає некролог побратима і командира перед публікацією.

На коридорі в мою адресу звучить лагідне — “доця”. А за тим – прохання десь присісти зашнурувати берці. Мовляв, важко схилитися.

Обережно питаю, чи було поранення. Кивком заперечує. Поранення не було — є рак.

“Ні, дядьку, я вам не писатиму некролог”, — майнуло в голові одразу. І наполягла на інтерв’ю.

Розмова відбулася. Але й некролог довелося писати.

5 жовтня 2023 року сторінка В’ячеслава Бакуліна у фейсбуці майорить вітаннями з днем народження.

А вже 8 жовтня — мерехтливими картинками з трояндами зі свічкою.

Він міг загинути від снайперської кулі, яка пролетіла за п’ять міліметрів від перенісся. Чи від снаряда, який спопелив його диван. Та свою смерть на передовій носив під шкірою.

Старий “Сич”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ані сиве волосся, ані посріблена борода так не видають у чоловікові дядька під шістдесят, як розповіді про заробітки при совєтах. Бізнеси перепробував які завгодно, поки не знайшов той, що приносив прибуток.

Торгував шкірою і замороженим м’ясом у Росію. А потім відбулася Революція гідності — і Бакулін продовжив поставки м’яса до Росії, але уже в чорних пакетах.

На війну у 2014-му поїхав слідом за сином.

Менший Бакулін був активістом на Майдані й одразу доєднався до “Правого Сектору”. Старший не розглядав варіанта випровадити сина на фронт, а самому залишитися в Луцьку.

У компанії бравих і завзятих, що тримали курс на Донеччину, був найстаршим і обділеним позивним – сімейне “Бака” вже присвоїв син Володимир. В’ячеслав відкидав варіанти всю дорогу, аж поки хтось не назвав його “старим сичем”. Коротка назва хижого нічного птаха прийшлася Бакуліну до душі — став “Сичем”.

Тримав оборону під самим Донецьком — у селищі Піски. Позиції починалися там, де закінчувалася злітна смуга Донецького аеропорту. Бойові зіткнення відбувалися майже кожного дня. На першій ротації “Сич” був ТВО командира взводу, на другій — командиром.

Часи АТО Сич пригадує під час нашої розмови в одній із Луцьких кав’ярень. Тенькає телефон — це сповіщення про ліки. Просить офіціантку про дві склянки води. Одну – щоб запити таблетку вже зараз, іншу — трохи згодом.

Усвідомлюю, що зі мною за одним столиком чоловік, у житті якого два фронти протистояння смерті. Тому питаю про дива і враження. Про біль не питаю — він у стишеному голосі в клубку повітря на видиху.

І Сич розповідає про дива.

Небо в кіптяві — снаряди розриваються в бурю

Щойно приїхали у Піски, обоє Бакуліних вийшли в перший наряд. Та ніч Сичу запам’яталася на все життя.

“Сидимо. Дали нам автомат на двох. Рацію не дали — не було. А гранату ми в танкістів випросили. Отак з автоматом і гранатою на двох сидимо на крайній позиції. Думаю, хрін його знає, сепари вночі полізуть нас різати…

Але тут було не до сепарів. Звечора почали купчитися хмари. Це було якесь кіно! Хмари потужні! Як укритися від дощу?

А ми ж на добу. З восьмої до восьмої. Недалеко була покинута позиція, наші армійці стояли. Там знайшли плівку, з неї зробили яку-не-яку покрівлю, розтягнули, ще розтяжки, присипали, якось каркас звели. Ну чисто з гівна і палок! — сміється.

— Ввечері починається обстріл. Наших луплять по аеропорту. Потужно луплять. Не знаю, що там важке таке валили, реактивне. Явно не з “градів”.

Розрив — і аеропорт видно. Красиво. Мабуть, була атака й наші прикривали. Дуже потужно стріляли.

Починається гроза. Страшна. Отак стрільба і гроза водночас. Блискавка на пів неба. За нами ще трошки голубе, а вже над нами – чорне-чорне небо. Грім, блискавка і ще й снаряд.

А потім перестали стріляти, бо в таку погоду толком не попадеш. Але ті кілька хвилин, коли то було одночасно, – це було нереально моторошно і красиво водночас.

Я дзвоню своєму другу й кажу: “Бєлє, я тут зараз таке дивлюся! Ти не повіриш, Голлівуд відпочиває! На небі все блискає, гримить, ззаду пуляє, тут все падає, зривається, ПМР-ками такими з неба гримить, починається вітер, ну чорті-шо. Не описати!”.

Ну, це над нами літало. По нас не стріляло, не буду брехати. Ми спокійно дивилися. За кілометра півтора від нас це все падало.

Покрівлю нам змело, дощ ллє, не знаємо, куди дітися. Ніч наступила, страх теж. Бачимо – “Жигулі”: розбиті, з підбитими колесами, але зі склом і дахом. Бокового скла не було, то ми плівкою затягнули.

Сіли в ті “Жигулі” й думаємо, що в таку ніч хіба дурні підуть нас різати. Так всю ніч і просиділи в тій розвалюсі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дощ скінчився на світанку. Дерева повалилися, залишки даху рознесло, вся дорога вистелена якимись уламками. Холодно. Мокрі ж. Перший наш “діжурник”.

Бою не було. Ніякої війни тієї ночі для нас не було, отак на війну хіба подивилися, тільки над головами літало. Але та буря запам’яталася на все життя!”.

За хвилину до загибелі врятував дзвінок друга

“Це було приміщення сауни. А на другому поверсі – кімната. Там був спостережний пункт. Пробили дірку в стіні, поряд був плоский дах, а на ньому стояв СПГ.

Він далеко — це було добре. Та шумно сильно — це було погано. Чергували по двоє, на чергування заходили на добу. Ближче до ночі, до вечора – на сторожі. А вдень більш розслаблені — все загрозливе починалося вже за темна.

Якось був я з “Братом” із Горохова. Стояв там у нас старенький диванчик. У день по черзі хто в біноклі дивиться, хто боки вилежує. І от черга мого відпочинку. Ліг. Заснув. Чую крізь сон, як тарабанить телефон. І так вже не хочеться прокидатися, такий зморений. А телефон торохкотить — мушу підвестися і взяти.

Дзвонить Сашка, цей рідний Ківерчук. “Що ти, Саня? – А ти шо?”… І тут чуємо обоє: “Бац!” — лягає міна.

Будівля затряслася. Міна лягла близенько. Одразу за нею — друга. Лягла ще ближче. Уже посипалося. Розуміємо, що пристрілюються з міномета. Якщо зараз третя впаде — точно на нас.

На другий поверх – такі сходи металеві, вихід через люк. Сходи круті. Люк відчинений, і ми через нього часом заходили або спускалися вниз.

За секунду, буквально за одну секунду рвемо до того люка. Я добігаю перший, Брат за мною. Плигнув перший на ті сходи, Брат наступний, тож його ще жаром скропило.

Третя міна прийшла в дах. А там були такі залізні балки, покриті бляхою. І та міна в залізну балку приземлилася. Якраз над стареньким диванчиком, на якому я спав.

Ми звалилися донизу. А зверху ще наносили бутлів води, бо ж літо, хлебчеш ту воду, а організм ще просить у спеку. Так та вода полилася через щілини. Дим. Пилюка. А там ще яма для ремонту автівок була. Ну й ми – в ту яму, бо знали, куди ховатися у випадку обстрілу.

Прилягли, принишкли. Ще кілька мін бахнуло.

Виходимо — кіптява. Дим валить з нашого люка.

Обстріл припинився. Виходимо туди… А даху нема. Балка загнута. Диван згорів, лише пружини настовбурчилися.

Тобто якби Сашка не подзвонив, я б із спросоння й не встиг би. На першу міну, розморений сном, точно не зреагував би. На другу, може, розплющив би очі. А третя мене б розірвала.

Таке диво. Ти уявляєш? Оцей його дзвінок до цієї пори згадуємо. Падлюка, спас мене, — Сич сміється. І додає: — Стіну відбудували, дах накрили. До кінця на тій позиції дожили”.

Кулі не брали

“До командира “Барса” на п’ятихвилинку послухати про розпорядження ходив щовечора. Хати були одна навпроти іншої. Відчиняю його ворота — і чую біля самісінького перенісся гаряче повітря. Такий вітерець, але з ледве вловимим звуком.

А ніч холодна. І тут – це тепло. Я відчув фізично, як пролетіло біля шкіри. Зрозумів: снайперська куля.

Ця наша Олімпійська вулиця прострілювалася. Частенько як не у стіну, то в паркан. 12 міліметрів — це крупний калібр. Я зробив крок — всі мізки наче винесло. Відхилився одразу назад. А двері уже зачинили.

Хвилини зо дві стояв і кроку ступити не міг — скам’янів. Одна думка: влетіла. Вдруге він мене не бачив, стрельнув навмання.

Головою я розумів, що вже все позаду. А організму ще треба було оговтатися. Змусити ноги йти.

Я не пам’ятаю, як зробив свої перші в житті кроки маленьким. Але ці кроки пам’ятаю — це відчуття не сплутаєш ні з чим.

Крок — ти живий. Ще один крок — ти справді живий”.

“Прийняв пологи” в міномета

“Був у нас міномет “Васильок” — такий на платформі на чотирьох колесах, бив зарядами по чотири міни, – розповідає чергову історію Сич. – Постійно бив. Комбат “Чорний” не давав йому охолонути — і вдень, і вночі лупив той міномет.

І от якось мінометники приїхали на нашу позицію. Раптом міномет затих. Не вилетіла міна. Спрацювала, але не вилетіла зі стволу. Стріляти не можна — може вибухнути. Що робити? Ага, значить, треба “приймати роди”.

Що це таке? Треба нагнути міномет, опустити ствол вниз. Щоб підняти раму, треба силу кількох чоловіків. Небезпечно: може зірватися в будь-який момент.

Серед присутніх досвідчених не було — добровольці ж. Якщо розірветься — смерть усім. Та треба ж було якось звільнити від міни. Хтось піднімає “жопу”, а хтось має ловити її й оперативно віднести. Це як на пологах, щоправда, з вибуховим шматком заліза”.

Усю ніч точився бій. Стріляли з автоматів. На ранок уже конче треба “приймати пологи”, а ніхто за це братися не готовий — страшно. Самі мінометники не підіймуть, треба допомога.

Сич бере раму – міна не виходить. Довелося пострибати. Завдання не з легких, бо такої ваги руки й спина не витримують. Але спроби не припиняються — і міна виходить. Її успішно ловлять.

“Було відчуття, наче маємо всі тут здохнути. Але пронесло. Це був наче знак, що ми своє іще не відвоювали”, — пригадує В’ячеслав свої враження від пригоди.

Останній бій Сича

Осінню 2021-го дізнався про рак. Пережив дві операції. А за кілька місяців, у лютому-2022, знову дістав камуфляж.

Бойові шляхи Бакуліних розійшлися: молодший вступив до лав 53-го батальйону, а старший поїхав до Києва у Михайлівський — туди з‘їхалися побратими з усієї України.

Сич знав, що з онкологією ВЛК йому не пройти. Тож удався до хитрощів: комісію пройшов інший чоловік, добряче схожий на нього.

Так Сич опинився в підрозділі. Був командиром взводу штурмової роти “Чорні поплавки” ДУК “Правий сектор”.

Після оборони Київщини дороги війни привели на Харківщину. Спершу на базі був комендантом, а згодом — водієм-стрільцем на евакуаціях. Усі знали, що поранені на важкодоступних обстрілюваних позиціях не залишаться,  бо Сич проривався всюди.

В кінці липня 2022-го їхні з командиром Барсом бойові шляхи розійшлися: Барс підписав контракт, а Сич пішов на службу в роту охорони Луцького РТЦК зброярем. З власної ініціативи організував там навчання аеророзвідників на “Аутелах”.

Ковток холодної кави Сич робить стрімко, бо вже квапиться вирішувати справи своїх “літунів”. Так називав тих, хто тренувався працювати з коптерами.

Вірив, що у цій війні перевага за технологіями, тож клопотав, щоб над білоруським кордоном були “очі”.

Лікувати рак В’ячеслав тоді збирався за кордоном. Побивався, що втратить рік під крапельницями, поки хлопці гинутимуть на фронті.

Сміявся, що у 2014-му продав бізнес та машини, бо не вірив, що повернеться. А от із європейської лікарні таки планував повернутися до своїх.

З Норвегії, де боровся за життя, повернувся в домовині.

Пішов до своїх, до командира Барса. Без сумніву, у них там свій добровольчий підрозділ на сторожі України.

Запитую у Володимира, який спільний спогад із батьком вплинув на його формування. Той, не задумуючись, відповідає — розлучення батьків. Йому було сім. Батько тоді постановив: донька лишається жити з мамою, а син — із ним.

На щастя, мешкали через дорогу. А з часом і взагалі все налагодилося, тож були і спільні відпочинки, й дозвілля. Старший Бакулін возив меншого світом і Україною. І якщо на фронті був вимогливим і суворим передусім до сина, то поза службою батьківсько-синівська близькість була виплекана багаторічною довірою.

Про суворість і принциповість Сича ледве не фронтові легенди ходять — наприклад, він користувався свистком для дисципліни.

За своєю суворою гримасою чоловік невміло приховував добру душу й велике серце, яке важко було не розгледіти у волинському вікінгу.