Волинянка Олена Оліфірук народилася в росії. Її юність пройшла в Білорусі. Але за велінням долі вона потрапила в Україну. Тут тепер і проживає та вносить свою частку в те, аби країна, котра стала вже рідною для неї та її дітей, перемогла у цій страшній війні.
Читайте також: У Луцьку 20-річний хлопець обкрадав магазини
Про це пише Любешівська газета Нове життя.
Уперше ця молода жінка приїхала на Полісся у 2013 році. Сюди привіз її коханий Анатолій, із яким познайомилася в Мінську, де й проживала та працювала. Згодом молоді люди побралися. Народилися синочок і донечка. Але подружжя Оліфіруків тривалий час жило, так би мовити, на дві країни. Адже деякий час були в Деревку, потім їздили в Мінськ, згодом знову поверталися сюди.
Коли ж розпочалася пандемія коронавірусу, вони остаточно перебралися на Любешівщину та почали будувати власний дім. Але, як розповідає Олена, вона й подумати не могла, що в одну мить так усе зміниться і вже не зможе побачитися зі своїми рідними.
«Дуже шкода, що так сталося. Це страшно і боляче. У мене є небагато родичів у росії, але я з ними не спілкуюся. Однак ця війна розділила мене із моїми найближчими людьми: мамою та братами. Ми не можемо зустрітися. І все ж мені найголовніше те, що вони реально оцінюють усю ситуацію, бачать правду, хто винен у цій війні», – розповідає Олена Оліфірук.
Звісно, її мама дуже переживає за доньку та внуків, особливо, за словами Олени, на початках постійно телефонувала, плакала. Бо ж не відомо було, чи не трапиться прориву кордону тут, у нас. А брат жінки навіть хотів вступити у полк Кастуся Калиновського. Ось тільки йому так і не вдалося виїхати в Україну, бо він, як і Олена, народилися в росії.
«Якось мені сказали, що це клеймо на все життя. Розумію, що то правда, на жаль. Тому знаю, що більшість усього не отримаю українське громадянство. Але докладаю всі зусилля, аби мати посвідку на постійне проживання. Однак і її одержати дуже проблематично», – зітхає Олена Оліфірук.
Бо ж для оформлення усієї документації їй потрібно поїхати в Білорусь. Однак цього жінка зробити не може. Адже прекрасно розуміє: назад вона може і не повернутися.
«Я знаю, що мої сторінки в соціальних мережах добряче моніторять. І навіть за одне фото українського прапора мені світить у Білорусі двадцять діб арешту. А в мене ж там не лише одна світлина. В мене є чітка позиція, і я її не зміню», – каже деревчанка.
Ці її слова підтверджуються реальними справами. Адже із перших днів повномасштабної війни Олена активно долучається до різної волонтерської діяльності. Вона відразу ж взялася шити все можливе спорядження нашим захисникам: наколінники, рюкзаки, аптечки, розгрузки. Ніколи не стоїть вона осторонь і благодійних ярмарків, котрі проводяться в селі. Завжди приносить на них різні потрібні в селі речі, котра сама шиє. Адже ця жінка є неабиякою майстровитою швачкою.
Свого часу, як пригадує, здобула відповідну освіту в Мінському училищі. Тож почала шити багато років тому. Відколи ж переїхала в Деревок, її швацькими послугами постійно користуються місцеві жительки й жителі. Бо ж знають: так, як Олена, ніхто їм не пошиє одяг чи постіль. Та й у школу, теж вона пошила багато потрібних і цікавих речей. Тому не дивно, що саме до неї звернулися деревчанки з проханням створити українські прапори.
«Я замовила тканину. Пошила декілька. І в мене виникла ідея зробити великий прапор. Не раз бачила такі в інших населених пунктах. І дуже хотілося, аби в нашому Деревку теж був такий стяг», – каже майстриня.
Тож взялася до роботи. Працювала натхненно, і вже у День Прапора її дітки разом із сусідськими розгорнули синьо-жовте полотнище біля будинку Оліфіруків. На свято Першого дзвоника воно майоріло на святковій лінійці. Розгорнули величезний прапор і на благодійному ярмарку, котрий проходив улітку в Деревку. Тоді ж за активну громадянську позицію, волонтерську діяльність та любов до України місцевий староста вручив Олені Оліфірук Подяку.
«Мені дуже хочеться, щоби ця війна закінчилася. Щоб в Україні настав переможний мир. Бо ж саме тут я хочу жити, тут житимуть мої діти», – висловлює свою позицію жінка, розповідаючи, що донька та син активно вчать українську та навіть і її саму часом поправляють у вимові.
«Я дуже добре розумію, що російська нині «ріже по вухах». І все ж не приховую, що мені важко повністю перейти на українську мову. Але я стараюся. Тому в спілкуванні попереджую: якщо говоритиму українською, то буду робити це повільно, бо не хочу її псувати суржиком. Ця мелодійна мова на таке не заслуговує. Якщо ж співбесідник не проти, то переходжу на російську або білоруську. Однак вірю, що невдовзі я досконалу навчуся говорити українською», – каже білоруска за паспортом, але українка в душі.
Наталія МУХА.
Читайте також наші новини у Facebook
