Після поранень Герой повертався на фронт: історія полеглого батька чотирьох дітей з волинської бригади

Про нього розповідає Укрінформ.

Микола народився у Шепетівці на Хмельниччині. Після школи та ліцею здобував вищу освіту одночасно у Національному університеті «Острозька академія» та Національному університеті водного господарства та природокористування, де закінчив військову кафедру. В 2016 році чоловік пішов на контрактну службу до 14-ї окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого, з якою пройшов весь свій бойових шлях, зростаючи професійно від командира взводу до командира батальйону.

 

 

 

 

«Знаєте, коли я йшов сюди, я йшов не за грішми, не в пошуках пригод та героїзму, я усвідомлював, що може нас чекати, якщо просто мовчки за цим всім спостерігати. Я мав уявлення, що таке силові структури і ЗСУ, про їх призначення та мету, і жодного разу, в яких би умовах чи ситуаціях ми тут не були, я не шкодував про свій вибір… Я хочу, щоб наші діти про війну дізнавались з фільмів, книжок чи розповідей старших і ні в якому разі з не власного досвіду… Пам’ятайте ціну своєї свободи. Вибір залишається за кожним. Пам’ятайте тих, кого лишилось тільки пам’ятати і згадувати. Пам’ятайте та знайте в обличчя свого ворога. Не пробачайте тієї кривди, якої пізнали», – писав у соцмережах «Генерал Балу».

 

 

Воїн брав участь в АТО/ООС, а згодом боронив Україну, коли розпочалася повномасштабна війна. Після двох поранень він щоразу повертався в стрій, аби продовжувати боротьбу з ворогом.

Про 24 лютого 2022 року Микола згадував так: «Саме цього дня я почав формувати і виводити колону свого підрозділу в бойовий порядок, саме цього дня мене зустріло керівництво і сказало: «Ти їдеш в бій», і ми поїхали. Як у фільмах про війну, тільки по-справжньому, в себе вдома, в моїй Україні, через міста і села, по асфальтних дорогах, через потік автомобільної техніки, через жилі заселені території, тільки на гусянці. Втомлені дорогою, але вмотивовані, бо кожен був на своєму місці і ми знали, за що ми тут, і що нас очікує, були битими людьми і більшість мала за плечима немалий досвід».

 

 

Микола поспішав жити і прагнув взяти від життя максимум. Він одружився під час війни і встиг стати батьком. Коли в нього народилися донечки-двійнятка, військовий якось сказав: «Я ніколи не стану найкращим чоловіком, я завжди десь, але не вдома, але я буду справжнім люблячим татком, я віддам останнє, але мої скарби будуть мати все, любов, турботу, а батьківське серце – уже їхнє».

Під час переписки зі своєю знайомою чоловік якось написав, що після війни мріє купити або побудувати для своєї сім’ї великий дім. Тоді Микола обмовився, мовляв, не впевнений, що переживе ще одне поранення.

 

 

 

 

«Неможливо підібрати правильні слова, щоб описати біль та розпач від втрати – загибелі випускника нашої правничої школи Миколи Сенькевича. Завжди згадую Миколу як студента, який запам’ятався серед свого курсу – веселий та життєрадісний, розумний та водночас людяний і скромний. Процес написання його кваліфікаційної роботи та усі виступи на концертах у пам’яті дотепер. Коли спілкувався з ним одразу після його поранення у 2022 році, було відчуття, що він мене підтримує, а не я його. Наш Герой завжди буде з нами», – повідомив про загибель Миколи викладач Острозької академії Сергій Іщук.

 

 

Університетські друзі запам’ятали Миколу як веселого, життєрадісного, войовничого, безкомпромісного та завжди впевненого у своїй правоті хлопця. Вони додають, що юриспруденція, яку Сенькевич опановував, виявилася йому не потрібною, бо він був людиною війни.

«Ти завжди був щирий і справедливий, таким і залишишся в моїй пам’яті, як надійний друг та безстрашний воїн. Я пам’ятаю, як ти сказав, що хочеш виправити помилки наших батьків, і як шкода, що ти не побачиш результату. Ти хотів побудувати сильну і успішну Україну, ти хотів миру для своїх рідних й за це ти віддав своє життя. Пишучи ці слова, я так хочу, щоб це все виявилося помилкою, щоб ти був живий. Це несправедливо, ти мусив жити, ти стільки ще не встиг зробити, ти ж казав, що в тебе безлім і «вони» не зможуть до тебе добратися…», – згадує про Миколу його однокласниця Ольга Рибіцька.

 

 

Волонтерка Діана Макарова збиралася доставити підрозділу «Генерала Балу» автомобіль, але не встигла передати транспортний засіб йому особисто.«Я мала зустрічатись з ним сьогодні. Я не зустрінусь з ним ніколи. Я вчора відчувала, що в запланованому рейсі до когось не встигну. Я не могла виїхати раніше, не вистачало грошей… Ну, що ж це за життя, коли ти просто не встигаєш відвезти допомогу, обійняти, вислухати. І машина, я ж мала відвезти йому машину. Я стільки разів встигала за цю війну. І стільки не встигала. З останнім я не знаю, як жити. Я повезу машину, звичайно, повезу. А він піде мені назустріч в машині «На щиті». Я знову не встигла. Він був самою ніжністю і гордістю… Як ніжно він говорив про сина і про доньок. Як гордо він говорив про свою дружину. Як він кричав в трубку: «Та в нас все добре! Як ваше здоровʼя?». Як жити, як…», – написала у соцмережах дівчина.

Миколу Сенькевича поховали у Славуті на Хмельниччині.

 

 

 

 

«Війна забрала не просто відважного воїна, вона забрала у мене друга та побратима. Ми з Миколою пройшли шлях від Києва до Миколаївщини, Луганщини, Донеччини, Харківщини. Він був бойовим офіцером з надзвичайно сильним духом, який навіть після важких поранень повернувся на фронт, очоливши батальйон на Куп’янському напрямку. Микола жив, як Герой, воював, як Герой, загинув, як Герой», – сказав під час прощання з військовим заступник командира 14-ї бригади.

 

 

За період перебування у війську Герой отримав медаль «За військову службу Україні» та орден «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня.

Про себе у соцмережах Микола написав: «Якщо янголи існують, то вони носять форму ЗСУ». Тепер він уже небесний янгол для свої рідних та побратимів.