Миколі Свиридюку — 54 роки. До повномасштабного вторгнення працював вчителем трудового навчання у луцькому ліцеї №25. Був у резерві, а син перед початком повномасштабного вторгнення пішов служити за контрактом в територіальну оборону.
“Син був черговим, коли почалося бомбардування аеродрому в Луцьку, він подзвонив і сказав: їдь на допомогу та бери ще когось, ось так я й став військовим”, — розповів Суспільному Микола Свиридюк.
24 лютого на світанку чоловік прийшов до військкомату, але йому відмовили. Тож приєднався до лав територіальної оборони. Спершу, говорить Микола Свиридюк, обороняв кордони Волинської області, зараз як командир відділення роти вогневої підтримки захищає країну на східному напрямку.
“Важко воювати й то дуже важко. Війна взагалі – це досить складна робота. А в теперішній час, коли на одного того бійця скільки тих технічних засобів, що він повинен перехитрити ту всю електроніку, ті всі гаджети, це досить складно”, — говорить вчитель.
У родині Миколи, крім нього і сина, служить невістка. Чоловік каже: для нас це дуже складний період. “Ми то себе захищаємо свою землю. Вони ж — це просто загарбники, яким весь час щось мало і хочеться більше”, — говорить військовослужбовець.
Додому у відпустку Микола Свиридюк приїздить нечасто, але колеги та учні, каже, постійно підтримують з ним зв’язок, адже за плечима неабиякий досвід роботи у школі, навчав дітей з 1992 року.
“Ми дуже сумуємо за нашим вчителем. Він подає для нас великий приклад. Ми пишемо листи і чекаємо його з перемогою”, — говорить учениця Марта Тимощук.
Зі слів директора ліцею Віктора Цейка, двоє вчителів зі школи зараз служать у ЗСУ, вони пішли не по мобілізації, а добровольцями.
Микола Свиридюк каже, що пишається кожним зі своїх побратимів, які щодня у боях наближають перемогу. Військовослужбовець говорить, що після закінчення війни планує повернутися вчителювати до рідної школи та учнів, а поки після короткого відрядження у Луцьку, чоловік знову збирається на передову.
