Коли росія у лютому 2022-го вторглася в Україну, уродженець Володимира Тарас Савчук серед перших добровольцем пішов у військкомат з наміром стати на захист своєї країни.
П’ять разів йому в цьому відмовляли через проблеми зі здоров’ям унаслідок поранення в АТО/ООС. Однак він не відступав і таки згодом долучився до однієї з військових частин для виконання завдань у тилу. Та цього було недостатньо, боєць постійно рвався на фронт. Писав рапорти про переведення. Відмова, друга, третя… Та все ж згодом отримав переведення на службу в танковий батальйон однієї з бойових частин. Він воював за Соледар, де отримав поранення, та після лікування – знову в бій. Тримав Бахмут. Аж до смерті. Тепер він серед воїнів небесного легіону. А два його старші брати у лавах ЗСУ продовжують виборювати волю, незалежність та територіальну цілісність нашої України, пише «Слово правди».
У липні Тарас сподівався на зустріч з рідними, адже не був у відпустці понад рік і стан здоров’я треба було поліпшити. Цієї зустрічі чекали батьки й родина, приїхали дружина з дітьми з Польщі, де вони проживали понад рік. Але додому воїн повернувся у домовині – він помер, щойно повернувшись із завдання з-під Бахмута.
Той трагічний день 13 липня став чорним для родини Героя, його друзів, побратимів і земляків. Трохи більше як за тиждень вони зібралися, щоб віддати шану захиснику й провести його в останню дорогу до місця вічного спочинку. Похоронили бійця з усіма військовими почестями на алеї слави на кладовищі у селі Поничів, що у Зимнівській громаді. З того краю бере коріння частина родини по батьковій лінії. На честь тата його й назвали – так вирішила мама.
Біль утрати ще такий сильний, але батьки Героя крізь сльози знаходять у собі сили, щоб розповісти про нього – їхнього найменшого сина, їхнього Тарасика, такого життєрадісного й світлого.
Тарас був п’ятою дитиною у подружжя Ольги й Тараса Савчуків. Старші брати Володимир і Роман й сестри Лілія та Аліна завжди опікувалися наймолодшим. Після закінчення дев’ятого класу четвертої школи Тарас здобув фах електрика у ПТУ. Екстерном мусив здавати випускні іспити, адже хлопця призвали на строкову службу в армію. Служив він прикордонником на острові Зміїний. Розповідав батькам про службу із захватом. Йому ця справа була до душі. Казав: якщо поряд з тобою надійні хлопці, то ти знаєш, що спина прикрита. А це під час виконання таких важливих завдань вкрай важливо.
Після демобілізації працював на заправці, згодом – на меблевому підприємстві «Гербор-холдинг». Пізніше став будівельником.
Створив власну сім’ю, одружившись з коханою Іриною. Невдовзі після народження доньки Моніки, сім’я вирішила переїхати на малу батьківщину дружини – у Шацьк. Уже там на світ з’явився син Артем. Тарас влаштувався комірником на хлібозавод. Коли у 2014 році у зв’язку з військовою агресією росії в Україні стартувала перша хвиля мобілізації, Тарасові принесли повістку на володимирську адресу. Дізнавшись про неї, чоловік відразу ж поспішив у військкомат. Так він поповнив ряди військовослужбовців тоді ще 51-ї окремої механізованої бригади, підрозділи якої брали участь у найбільш запеклих боях війни.
Пліч-о-пліч з побратимами приймав нерівний бій під Волновахою, воював на Донбасі під час АТО/ООС у складі 14-ї бригади. Згадував, якими згуртованими усі були у його підрозділі, як могли покластися один на одного, тож разом пройшли не одну важку битву. Тарас був поранений, мав контузію, тож згодом, повернувшись додому, ще довго мусив заліковувати рани війни.
До повномасштабного вторгнення Тарас трудився у бригаді будівельників, яка займалася укладанням бруківки. Коли ж розпочалася велика війна, він серед перших вирушив у військкомат, щоб стати на захист батьківщини, адже просто не міг інакше. «Хто, як не я», – казав рідним.
29 березня він долучився до лав ЗСУ. Мама захисника пригадує, що до того, п’ять разів ходив у військкомат.
– Тараса направили служити у Львів. Будував казарми, чергував разом з правоохоронцями на блокпостах, але прагнув боронити свою країну на фронті, адже мав бойовий досвід, – розповідає Ольга Ігорівна. – Писав рапорти на переведення в іншу військову частину, аж доки його не направили на навчання, а згодом за розподілом – у 4-у окрему танкову бригада імені гетьмана Івана Виговського.
Захисник з побратимами брав участь у важких й запеклих боях за Соледар. В одному з таких отримав контузію та осколкове поранення ніг, проходив лікування й реабілітацію, а згодом знову повернувся на фронт. Цього разу воював на бахмутському напрямку, де ЗСУ ведуть наступальні бої. Клаптик за клаптиком українські воїни звільняють рідну землю, ціною власного життя й здоров’я.
Тарас щоразу дзвонив найдорожчим людям, коли його з підрозділом відводили з передових позицій на відпочинок. Батькам розповідав, що як би складно там не було, бойовий дух у воїнів незламний і для них Україна – понад усе. А якось він близько півтора місяця не виходив на зв’язок. Рідні не знаходили собі місця, адже знали, що знову мав бути на «нулі». У пошуках інформації про воїна зверталися, куди тільки могли, навіть зв’язалися з київським адвокатом, який допоміг усе з’ясувати. Були випадки, коли Тарас був без телефону, тож одна з тамтешніх волонтерок телефонувала до батьків, щоб переказати, що живий.
Війна завдавала ударів, забираючи життя найближчих друзів і побратимів. В одному з останніх боїв Тарас отримав контузію. А ще раніше його стали турбувати ноги, які почали набрякати, тож після виведення з передових позицій він потребував лікування, яке надіявся отримати на Волині, а заодно й побачитися з сім’єю. В телефонних розмовах рідних запевняв про скору зустріч, а ще часто повторював, аби берегли себе. Та зустрічі не судилося відбутися. 13 липня Тарас помер. За висновком експертизи – відмовили нирки. Герою навіки 39 років.
– Не віриться, що сина немає. Його усі любили. Тарасик був душею компанії, умів кожному підняти настрій. Був дуже добрим, працьовитим. Планував добудувати частину будинку для облаштування зручностей… Любив куховарити, міг з нічого зробити смачну страву, особливо йому вдавалося запекти рибу й м’ясо, – розповідають батьки захисника, – Донька Моніка перейняла його хист до кулінарії, тож цьогоріч закінчивши школу, пішла здобувати фах кухаря в одному з навчальних закладів Кракова. А одинадцятирічний син Тараса Артем бережно зберігає усі нагороди, які отримав його тато-Герой за час служби.
Дізнавшись про смерть Тараса, до його мами зателефонував його побратим, який дякував батькам за те, що виховали такого сина, якому він завдячує життям. У деталі не вдавався, лише розповів, що, дослухавшись Тарасових порад, він в певній ситуації правильно зреагував й залишився живим.
Валентина ТИНЕНСЬКА
