28 травня на Донецькому напрямку, в результаті поранення несумісного з життям загинув Герой з Волині Дмитро Бісюк.
Про нього розповідає Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя».
Народився Герой 25 вересня 1992 року у Любомлі. Був первістком у подружжя Алли Миколаївни і Сергія Дмитровича Бісюків. Крім нього, у сім’ї виховувалася на три роки молодша сестра Марічка.
«У шкільні роки Дмитро мав непогані лінгвістичні здібності, — розповідає мама бійця Алла Миколаївна. — Моя сестра купила йому художню книжку англійською мовою, то він її прочитав. Ці знання стали у пригоді і йому, й нам: вже коли син служив в армії, був період, що мої племінники жили у нас, оскільки сестра була у Польщі на роботі. Так от, Дмитро телефоном допомагав їм виконувати домашні завдання з англійської мови. Також шахи любив, нарди. Пригадую, як він радів, коли одного дня прийшов зі школи і розповідав, що зумів виграти у шахи у своєї вчительки Марії Олександрівни Хоменчук, яка добре знається на цій інтелектуальній грі.
Після 11 класу Дмитро вирішив здобувати професію плиточника у Любомльському професійному ліцеї. А по закінченні прийшла пора строкової армійської служби, яку проходив у підрозділі «Десна».
«Інколи ловлю себе на думці, що до кінця не знала свого сина, — каже жінка. — Він вдома був один, а на людях — інший, зокрема, мав лідерські якості, про які ми не знали. Приклад: приїжджаємо на присягу, дивимося: а Дмитро наш, щойно призваний, крокує на чолі строю, ведучи за собою солдатів. Й гадки не мали, що йому довірять вести стрій, адже це теж відповідальність. Хоча він завжди старався бути відповідальним: якщо обіцяв допомогти, то дотримував слова, навіть якщо для цього потрібно було пожертвувати особистими інтересами
Після строкової служби Дмитро Бісюк підписав контракт та пішов у прикордонні війська. Рік служив на заставі біля села Рівне коли ж почалася АТО, перевели на Херсонщину. По завершенні контракту побув пів року вдома і поїхав на заробітки до Польщі.
Повернувся звідти у 2021 році. До Польщі вже не їхав, натомість влаштувався на залізницю монтером колії у Любомлі, де працював майже рік.
Коли почалася війна, записався у 100-ту бригаду територіальної оборони. Спершу перебував поблизу білоруського кордону, потім перевели на схід України.
«Про службу не розказував нічого особливого, зазвичай відповідав: все добре, — розповідає Алла Миколаївна. — Востаннє приїздив додому наприкінці квітня. Їм тоді з Луцька волонтери роздобули машини, які треба було довести до ладу. 4 травня знову поїхав на фронт. Пригадую одну із наших тодішніх розмов. Кажу: «Дмитрику, купив би собі кросівки нові, бо ті вже зносилися, костюма спортивного. А він каже: «Я зараз собі нічого купувати не буду. Якщо прийду, тоді куплю». Вже тоді оце «якщо» неабияк насторожило. Схоже, він щось передчував…
«25 травня о другій ночі син зателефонував, — продовжує жінка. — Запитує, мовляв, що ви там, як…. Слухаю, і відчуваю, що пробирає його, сам не свій і раптом каже: «Мамо, я тебе люблю». Аж сторопіла, він ніколи такого не казав, любив мовчки, як і більшість синів… Я ж майже не спала ночами, все молилася за Дмитра, бо якось наснилося, що мій покійний чоловік будує високий довгий сарай з чорних дощок, а нагорі двоє хлопців. Дивлюся і провалююся у темряву. Цей сарай неначе перескакує: то у нас на подвір’ї, то там, на Сході. Вже тепер, коли сина не стало, я зрозуміла той сон.
Сон, на жаль, і справді виявився віщим. 28 травня у Дмитрового побратима Андрія був день народження. Воїн вирішив зробити другові подарунок: запропонував лишитися, а сам пішов на позицію замість нього.
Близько 2.30 ночі бійці потрапили під обстріл. Перед тим наш Герой все застерігав побратимів, що неподалік є окоп, він «пристріляний» ворогом, мовляв, туди не йдіть за жодних обставин, бо постійно прилітають снаряди і міни.
При обстрілі Дмитра і ще одного воїна контузило. Хлопці з пів години лежали, прийшли до тями, й, певно, через контузію не змогли як слід зорієнтуватися і в темряві перейшли у той злощасний окоп. Туди прилетів снаряд, їх присипало землею.
На це місце невдовзі приїхали командир і бійці, полеглих воїнів відкопали. Оскільки хлопці заклякли у неприродних позах, побратими поклали їх на спину і полягали зверху, щоб не переверталися.
Коли поверталися назад, натрапили на міну. Водій і командир загинули, а решта воїнів вціліли завдяки тому, що мертві, які були під ними, прийняли силу вибуху на себе. Так ще після смерті двоє наших хлопців врятували чотирьох побратимів. Сталося це біля Богданівки неподалік Бахмута. Осиротіли всі: матір втратила сина, сестра — брата, дівчина, з якою зустрічався і збирався одружитися — нареченого, друзі — вірного товариша, воїни — надійного побратима.
«Андрій, якого у той фатальний день Дмитро замінив на позиції, приїздив на похорон і розповідав, що син був командиром відділення, завдяки задаткам лідера належав до кістяка всієї бригади, у якій служили, — каже Алла Миколаївна. — Мав авторитет, хлопці до нього тягнулися. Планував після війни пов’язати себе із ЗСУ — до цього його надихнуло військове братерство. Андрій все говорив крізь сльози, мовляв, не знаємо, що будемо робити без нього, він нас вів».
«Важко, нестерпно важко переживати цю втрату, — продовжує жінка. — Молюся за упокій душі сина. Принагідно хочу подякувати настоятелю нашого Свято-Георгіївського храму отцю Володимиру, який, відколи почалася війна, щоранку молиться у церкві за здоров’я усіх наших воїнів та упокій полеглих. Його молитви й підтримка бодай на трішечки полегшують мій біль і душевні страждання, адже ні на хвилину не забувається усміхнене обличчя рідного сина, якого вже нам не побачити ніколи.
Сергій МАРИНЬОХА
