Від Дольська до кордону – рукою подати. Саме цей населений пункт ще зовсім недавно був візитівкою України для тих, хто заїжджав у нашу державу з Республіки Білорусь. А таких було доволі чимало. Адже жителі тієї країни приїздили до нас не лише в гості, а й досить часто – на ринок. Все те було до того, поки росія не здійснила повномасштабне вторгнення в Україну. Після того Дольськ став селом, яке знаходиться найближче до ворожого кордону.
Про це пише газета «Нове життя».
Незважаючи на це, люди тут масово не втікали за кордон та, більше того, у Дольськ приїздили переселенці зі Сходу, каже місцева староста Галина Зелик.
Також після півтора року повномасштабної війни люди призвичаїлися жити на самісінькому кордоні. Уже добре розуміють, що не можуть збирати ягоди та гриби в певних урочищах. Бо ж така заборона діє вже другий рік поспіль.
А ще в Дольську майже в кожного тутешнього мешканця є родичі в Білорусі, котрі тепер опинилися не лише по іншу межу кордону, а й по інший бік війни. Серед них – родина Божків. Раніше, каже Людмила Федорівна, вони дуже часто бачилися, їздили один до одного в гості. Спілкуватися продовжують і нині. Ось тільки – лише за допомогою телефону і не зачіпаючи таку болючу тему війни.
Діду Володимиру – майже уже під дев’яносто. На своєму віку він переживає другу війну. В Білорусі в нього донька, внуки та семеро правнуків. Тож коли заходить мова про них, в чоловіка на очі відразу навертаються сльози. Бо ж, каже, не міг подумати, що прийде війна, та ще й Білорусь буде ворогом.
А ось Веремійчики з тих небагатьох у Дольську, в кого немає родичів у Білорусі, натомість є багато знайомих. Бо ж, каже Надія Михайлівна, раніше «сябри» часто приїздили в Україну. Натомість після 24 лютого 2022 року ми, українці, побачили, якими насправді сусідами для нас є Білорусь. Той день ніколи не зітреться з пам’яті жінки.
Родина Комзюків – одна з тих, хто сліди війни відчув не лише через близьке сусідство з Білоруссю, а й тому, що син та зять стали на захист України. Таких мужніх воїнів у цьому селі досить багато. Вони пішли обороняти рідну землю там, на Сході, аби ворог не дійшов сюди, на Захід. Бо ж, кажуть Анатолій і Олена Комзюки, найбільше щастя – аби було тихо й мирно. То вже всі почали усвідомлювати після початку війни. Ті перші дні добре пам’ятають Комзюки.
Загалом життя в Дольську йде своїм розміреним сільським темпом. Люди поспішають на поля. Хтось гребти сіно, інші – кропити жуки. Бо ж влітку роботи селянам завжди вистачає. Дольчани дякують Богу, що мають можливість трудитися на рідній землі. Вони вірять і знають, що перебувають під надійною охороною наших мужніх воїнів.
