Коли минулого року почалася війна, люди в паніці залишали свої будинки, забирали дітей і їхали у невідомість. Одні вистоювали черги на кордонах, а інші шукали прихистку у Західній Україні. Приймали їх у гуртожитках, освітніх закладах, милосердні господарі свої будинки віддавали. А Галина Бушуленко із села Антонівка Луцького району у своїй оселі та хатах доньок прихистила 80 переселенців!, – пише Вісник
16 людей в хаті, а самі – у літній кухні
Рашисти планували за три дні взяти Київ і сунули від білоруського кордону. Галина Леонідівна з тривогою дивилася новини, бо ж біля Києва жили родичі. Хоч не спілкувалася з ними багато часу, та переживала, щоб не опинилися в окупації.
– Я знайшла номер племінниці і просила приїжджати. Але вона відповіла, що у них все нормально, – розповідає жінка. – Та за кілька днів вона знову вийшла на зв’язок і плачучи розповіла, що на вулицях танки. За мить зібрали найнеобхідніше й рушили до нас. На дорозі біля Рівного потрапили в аварію. Ще один стрес. Машина побита, на вулиці темніє. Чоловік помчав по них, а я тим часом взялася купляти крупи, борошно, набрала консервацій і повезла у Забороль. Там будинок однієї з доньок, вона за кордоном, тож вирішили родичів поселити.
За деякий час знайомі знайомих просили прийняти. За кілька місяців зовсім чужі люди їхали до Антонівки на Волинь. Географія їхніх місць проживання різноманітна: Бородянка, Малин – Київщина, Куп’янськ – Харківщина, Берислав і Скадовськ – Херсонщина, але всіх об’єднувала спільна біда – війна. Був момент, коли в хаті Галини жило шістнадцять осіб, а вони з чоловіком перебралися у літню кухню. В оселі однієї доньки помістили тридцять людей, і в іншої – понад тридцять.
– Не мали на чому спати, то шукали по гуманітарках матраци, – пригадує. – Сусіди приносили, хто що мав. І одягом ділилися для дорослих та дітей. Мій зять Валік шукав і привозив все необхідне з Луцька. Керівник нашого місцевого господарства Євген Кулай безкоштовно молоко, м’ясо виписував, бо ж треба таку кількість чимось нагодувати. Ця біда нас згуртувала. А як переселенці розказували, що вони пережили, то всі плакали…
Галина Леонідівна говорить, а голос тремтить, сльози навертаються, бо заново все переживає. Хіба могли у жахливому сні уявити, що в Україні катуватимуть людей, ґвалтуватимуть дітей? Найстрашнішими були березень-квітень-травень, тоді був великий наплив людей, які шукали прихистку.
Мати допомагала у селі, а доньки – за кордоном
Пані Галина не називає себе волонтеркою. Просто хотіла щиро допомогти, чим могла. У той час, як вона поселяла у вільних оселях незнайомців, її дві доньки, які живуть за кордоном, робили те саме. Алла, яка мешкає у Чехії, шукала житло та допомагала з оформленням документів біженцям з Бучі. Аня забрала в Німеччину жіночку з дітьми, які тікали з Херсонщини, а їхній голова сімейства пішов воювати з окупантами. У такий трудний час усі дуже здружилися. Геть чужі люди стали, як рідні.
Переселенці постійно відстежували новини. Коли ворога відтіснили, почали збиратися додому. Хтось мав куди, а когось чекали одні руїни… Та все одно у рідних місцях найкраще.
– Ми плакали, коли зустрічали їх, і плакали, коли роз’їжджалися, бо так прикипіли серцем до кожного, – наголошує жінка. – Була у нас молода пара. Дружина вагітна – і в такий страшний час довелося їхати до Києва народжувати. Дякувати Богу, все добре пройшло. То тепер вона постійно дзвонить, показує по відео свою донечку: «Тьотю Галю, дивіться, як ми вже підросли». Ніби з родиною говоримо. Зі святами нас обов’язково з різних куточків вітають. Колись були чужими людьми, а зараз стали найкращими подругами з деякими жінками.
Нині в Галини Леонідівни мешкає лише одна родина з Херсонщини. А про інших переселенців нагадують молоденькі саджанці магнолії. Їх подарували люди з Малина у знак вдячності за допомогу.
Руслана СУЛІК
Фото автора
