Надія Замрига, начальниця служби зв’язків з громадськістю 14 ОМБр, капітанка Збройних сил України розповіла, як жінки служать у війську.
Про це пише СусідиCity.
У війську – від народження
Військова кар’єра капітанки Замриги налічує сім років. Але все її життя невіддільне від армії, бо народилася у Володимирі на Волині в родині військового. Її мама працювала в Будинку офіцерів. Військовими також стали брати, племінник і племінниця. Від народження і до юності, поки не вступила навчатися до академії, Надія прожила у військовому містечку, де все оточення (друзі батьків, батьки її друзів) були військові.
«Так склалося, що все моє життя пов’язане з армією», – розповідає Надія.
По завершенню школи вступила до Української академії друкарства, що у Львові. У 1997 році отримала диплом про вищу освіту й одразу почала шукати, де себе реалізувати. Розпочала у 1998 році журналісткою першої на той час приватної газети нашого регіону.
Було важко, складно, бо люди не розуміли, що в офіційної міськрайонної газети, яку кладуть до поштової скриньки, з’явився конкурент. Доводилося пояснювати, привчати, доводити те, що може бути і альтернатива. Хотілося працювати, довести насамперед самій собі, що я можу бути успішною журналісткою. Причому такою, яка шукає істину, цікаві, глибокі, часом болісні теми.
У 2004 році Надію запросили на роботу на місцеве телебачення, яке тоді лише зароджувалося. Як і на попередньому місці роботи довелося все розпочинати з нуля: створення програмної сітки, опанування роботи на новому обладнанні, журналістські матеріали….
Через рік стала редакторкою агентства телевізійного мовлення «Володимир». А вже в 2009 році заснувала і стала одночасно й редакторкою газети «Рідне місто». Цим вкотре довела, що вміє, може, опанує, знайде однодумців і втілить ідеї.
З початком війни дев’ять років тому Надія декілька разів побувала на Сході Україні. І після чергового повернення додому зрозуміла, що в цивільній журналістиці вичерпалася. Їй був потрібен новий рівень розвитку. І той рівень був нерозривно пов’язаний із захистом своєї країни.
«Колись я з пересердя сказала, що в моїй квартирі більше військового одягу і взуття не буде. Мабуть, у той момент вищі сили іронічно посміхнулися», – сміється Надія.
Фронтові дороги Надії
З 2 лютого 2016 року розпочалася військова кар’єра Надії Замриги. Її перша посада в ЗСУ – пресофіцерка 14-ї окремої механізованої бригади. А вже через пів року вона очолила пресслужбу. Відтоді на більшості світлин в соціальних мережах Надію можна побачити у військовому однострої.
«Починати було важко.Багато чого було новим і до того мені невідомим. Зібравшись, стала вчитися тому, чого раніше не знала, часом відчувати інтуїтивно. І вкотре доводила собі, що й цьому дам раду! Моїми вчителями ставали наші захисники: хлопці вчили мене, як поводитися на передовій, де присісти, де швидко бігти, а куди й носа не показувати.
Були нові знайомства з колегами-журналістами, готували спільні матеріали. Тут мені було легше, бо особистий журналістський досвід давав змогу передбачити, що конкретно треба в тематиці, в людях, в картинці», – ділиться особистим Надія Замрига.
Пані Надія перераховує населені пункти Донбасу, дорогами яких їй довелося пройти-проїхати: Мар’янка, Красногорівка, Станиця Луганська, Кримське, Трьохізбенка, Новотошківське, Попасна… Багато всього було за ті роки. Зараз їй болить те, що місця, де з колегами в перервах між зйомками пили каву, де знято сотні матеріалів та сюжетів про наших бійців, зараз окуповані.
Про повномасштабну війну, жінку на передовій і вдома
Із початком повномасштабного вторгнення життя Надії ще більше змінилося. Той жахливий день 24 лютого 2022 року вона зустріла на Рівненському загальновійськовому полігоні. А з 25 лютого 14-та бригада вже захищала Житомирщину та Київщину.
«Життя змусило мене сісти за кермо, тому що пресслужба – це підрозділ, який має оперативно пересуватися. Де перебуває бригада – там знаходимося і ми з колежанкою – старшою лейтенанткою Катериною Литвинчук, – розповідає деталі служби Надія Замрига. –
Так було від лютого 2022 року: Київщина, Житомирщина, Миколаївщина, Запоріжжя, Харківщина, Донбас, знову Харківщина… У нашому авто є все для життя в екстремальних умовах: харчі, вологі серветки, спальні мішки, намет, газовий балон, посуд для приготування їжі».
«Розпорядок дня? Прокинулася, вмилася, випила каву, сіли з Катериною в авто – і з відомою фразою «Вперед до пригод!» вирушаємо до підрозділів. Робота з журналістами, з місцевою владою, зустрічі з населенням, внутрішня робота в підрозділах для свого бригадного контенту, коротка нарада у командира. До речі, командир – полковник Олександр Охріменко розуміє важливість роботи нашої служби, в усьому підтримує.
Повірте, дуже важливо, аби було розуміння кожного командира важливості інформаційної складової! За останні три місяці якось так непомітно наїздили дев’ять тисяч кілометрів. Вже час робити заміну мастила в двигуні автівки і всіх чотирьох фільтрів. Під вечір повертаємося «додому» – і продовжуємо вже там писати, монтувати відео, уточнювати окремі моменти телефоном і планувати завтрашній день. Якщо за день не вдається пообідати в якомусь підрозділі, то обмежуємося кавою з канапками.», – каже Надія.
Щастя, любов і життя
Донька Надії навчається у Львові в Українському католицькому університеті.
«Моя Вероніка стала для мене «три в одному» – щастя, любов і життя. Ось це і є моє особисте – те, що надихає, що дає сили. Коли буває дуже важко – це те, що гріє, коли ти змушена ховатися від артобстрілів, від ворожого безпілотника чи гелікоптера. Загалом це те, що дає сили вижити», – розповідає пресофіцерка.
Яка друга мрія Надії Замриги? Першочергова і найзаповітніша вона у всіх українців та українок одна – перемога! А що після?
«Маленький будиночок, – одразу і впевнено відповідає жінка. – Не вирішила, де це саме буде, але точно на моїй Волині, неподалік Володимира. Біля будиночка – садок з квітами, кущиками, деревцями. Там я обов’язково облаштую невеличкий притулок для котиків та собачок. Там їх лікуватиме й стерилізуватиме ветеринар, а я віддаватиму в добрі руки»
На тему «Жінки і армія» капітанка Надія Замрига має своє бачення
«Ці поняття не дуже сумісні, – розмірковує вона. – Хоча українська історія доводить, що жінка, армія і війна поєднуються. Тисячі жінок і дівчат перебувають не в цивільних професіях, тримають в руках зброю, воюють на передовій. Сьогодні жінка і армія – сумісні, це те, що є, і те, що, мабуть, тривалий час ще буде. Чи це легко? Ні, не легко. Чи це правильно? Правильно!»
Через зайнятість та шалений ритм воєнного часу Надія Замрига не має змоги систематично відстежувати те, що засоби масової інформації продукують про жінок в армії. Але, за її словами, з того, що часто зустрічає там, її дратує фраза «Жінка – берегиня в погонах».
«Я її просто не сприймаю! Бо, на моє переконання, кожна з нас має бути професійною у своїй справі, – переконана Надія. – Жінка в армії для мене – це професіоналка, людина, особистість. А не оце: «з дитинства подобалася військова форма»… Одягаючи форму, жінка має чітко для себе усвідомлювати, що повинна якісно, професійно і виважено виконувати свою роботу.
Чоловіки ж, маючи певну посадову владу, не повинні тиснути на її професійне зростання, самовдосконалення. Так само і навпаки – коли жінки, що при владі, не тиснуть на чоловіків. Я не сприймаю фразу: «Що вона там знає? Вона ж – жінка». Ні! Варто побачити результат роботи жінки, проаналізувати сказане нею, а вже потім вдаватися до висновків».
