Війна кинула виклик кожному українцеві. У перший же день повномасштабного нападу росії на Україну до військкомату ринула значна кількість жителів Камінь-Каширського району. Серед перших добровольців взяли до рук зброю і п’ятеро сусідів із Бузак — Віталій Лесик, Віктор Остапук, Андрій Шворак та брати Дмитро і Андрій Мальчуки. Хлопці найняли мікроавтобус і всі разом подалися до Каменя-Каширського для отримання розпоряджень у терцентрі комплектування.
Більше року бійці захищали північні кордони держави. А ось із кінця березня в складі 51 батальйону 100 бригади територіальної оборони вони стримують ворога на Донецькому напрямку, пише газета Полісся.
Нерозлучні з дитинства усі вони майже одного віку (злегка за двадцять років), дружили разом, навчалися в одній школі, гуртом проводили своє дозвілля. Тож так разом вступили до Збройних сил України, щоб обороняти рідну землю. Як розповіла мама Віталія Лесика Ніна Іванівна, ці хлопці — наймолодші захисники із села. Більшість із них мають вищу освіту, дехто працював за спеціальністю. І хоч жоден із них поки не встиг створити власну сім’ю, проте кожен прагне, аби їхні майбутні нащадки жили у вільній та мирній Україні.
— У перший день війни хлопців не прийняли до лав ЗСУ, відтак вони завзято рили окопи, допомагали облаштовувати блокпости, волонтерили, — розповідає Валентина Лесик. — А згодом їх записали до тероборони. До прикладу, наймолодший із компанії двадцятидворічний Андрій Шворак у переддень війни поїхав на заробітки в Польщу. А вже наступного дня, коли в Україну посунули орди ворога, повернувся назад додому, щоб йти воювати. Ось такі відважні наші хлопці, — зазначає пані Валентина.
Батьки військовослужбовців нині гуртуються так, як і їхні сини. З моменту ротації бійців на Схід, щодня родини з нетерпінням чекають звісточки з фронту.
— Бувають дні, коли материнське серце ледве витримує напругу, — зізнається мама Дмитра та Андрія Тамара Мальчук, — адже на війні б’ються двоє моїх синів. Достатньо лише, аби хоч один із п’яти друзів подзвонив додому до рідних, як усі сім’ї дізнаютьcя про справи кожного. Намагаємося тримати себе в руках, аби діти відчували нашу підтримку. Молимося і віримо у швидку перемогу, — додала Тамара Іванівна.
