Лучанин отець Макарій (в миру – Олег Дядюсь) з 2017 року був настоятелем храму святителя Миколая Чудотворця у Волновасі, на будівництво якого збирала гроші вся Волинь.
Та коли розпочалося повномасштабне вторгнення, прийшов у територіальну оборону. Там не знайшлося капеланської роботи, тож довелося взяти до рук зброю, щоб обороняти місто.
Про це пише Район.Життя.
Тепер лучанин – командир одного з підрозділів за позивним «Монах». Каже, таких українських священників, як він, що змінили рясу на військову форму, – немало. Адже є церковні канони, а є закони совісті, і якби він залишив волновасців, ніколи б собі не пробачив.
Не міг залишити своїх парафіян
Я був готовий захищати Волноваху і Україну ще до 24 лютого.
Із 2014 по 2016 рік був на Донеччині як військовий капелан, тобто мене ніхто не примушував виконувати якісь бойові завдання. Але потім побачив, як втомлюються хлопці, як просто валяться з ніг, а я у штаті все-таки рахувався. І тоді почав ставати на вахту, потім був водієм.
Але коли ми потрапили кілька разів у серйозні «заміси» (це якраз були бої за Дебальцево), постав перед вибором, тому що не міг стріляти. А виїжджати на бойові завдання хлопцям треба було кожного дня. І я відмовився.
Їздив за продуктами, боєприпасами, якусь другорядну роботу виконував.
Коли ж почалося повномасштабне вторгення, я твердо знав, що не можу залишити волновасців.
Прийшов у місцеву тероборону, але мені сказали, що посади капелана немає, потрібні стрільці. Звичайно, як будь-яка жива людина, я мав момент сумніву. Тоді звернувся до мого керуючого владики Сергія за порадою і той мені відповів: «Роби те, що велить твоє серце, після війни розберемося». І я робив те, що велить моє серце. І відчував, що це правильно.
Бо з перших днів з міста пішла поліція, а 40% з них перейшли на бік «ДНР». Силових структур, які мали б утримувати місто, – їх просто не було. Залишилися люди, відсотків десять з яких тримали зброю в руках.
Я своїм парафіянам у Волновасі завжди казав, що їх не лишу. Тому організовував евакуацію. Вони ж у свою чергу допомагали фінансово, коли нам не вистачало на паливо. І зараз я підтримую контакт із багатьма своїми парафіянами.
Сьогодні Волноваха знаходиться в окупації, і все одно моє серце лежить туди. Хоча там зараз вже нічого немає – ні будинка, в якому я жив, ні храму, в якому служив. Я знаю, що вони спеціально їх робомбили.
Це місто насправді мені стало рідним. Навіть помітив, коли приїжджав раніше до Луцька, то за кілька днів вже хотілося повернутися. Бо чим більше ти кудись вкладаєш своє серце – тим більше це стає твоїм домом.
24 лютого толерантність закінчилася
Чи можуть монахи можуть тримати зброю в руках?
Монах – це той самий мирянин, який нічим не відрізняється від інших людей, окрім свого способу життя і своїх поглядів на життя.
Священник, так, не може мати на руках кров. Згідно священного канону, якщо він має на руках кров, навіть якщо зарубав курку чи вбив якусь тварину, – йому на три роки заборонено служити.
Але в сьогоднішніх реаліях питання двояке – є моменти і умови, коли по-іншому не можна. Наприклад, коли ти бачиш, що тобі треба захищати інших.
Так, я міг би зібрати речі і приїхати до Луцька. Але я б себе потім не поважав.
Перед кожним рішенням я питаю Бога: «Боже, я добре все роблю?». І підтвердження тому – це та енергія, яка з’являється, щоб рухатись далі. Я відчував прилив духовних і душевних сил. Тому на сьогодні вважаю, що все зробив правильно. 24 лютого моя толерантність закінчилася.
Якщо тебе сумління не судить, то і Бог не судить
Біблія говорить такими словами: «Якщо тебе сумління не судить, то і Бог тебе не судить».
У церкві є багатовікові канони і закони, але не кожен гріх є гріхом, і не кожне добро є добром. Все абсолютно відносно.
Наприклад, якщо хлопець вийшов із бою, його «шторить» – то нехай краще піде до проститутки, аніж когось зґвалтує. Бо на війні працюють звірині інстинкти, які контролювати неможливо.
Або мама-переселенка з міста, яке окупували росіяни, не має чоловіка, але займається проституцією, щоб прогодувати себе і щоб купити ліки для своєї дитини з інвалідністю. Це дуже страшно. Але я її за це не засуджую.
І не кожне добро є добром. Коли ми допомагаємо, наприклад, тим же переселенцям – ми даємо їм вудку чи рибу? Якщо у людини є руки і ноги, якщо вона може самостійно заробляти – то даючи їм все, я вважаю, що ми робимо зло, а не добро. Підтримати можна, але не завжди. Бо так вони лише будуть думати, що їм всі винні.
Так дивитись мене навчила війна. Живучи в монастирі, я був доволі законсервований і думав по-іншому. А на війні стикнувся з такими моментами, після яких думаю – життя є набагато простішим. І таким його створив Бог. Ми судимо інших через призму свого бачення. А як дивиться на нас Бог? Через канони і правила церкви? Ні. Він дивиться, як люблячий батько на своїй дітей.
Бог нас вчить через інших людей. І я розумію, для чого Він дав мені воєнний досвід – щоб краще зрозуміти хлопців. Бо з мирними ми живемо в двох різних світах.
Тому скажу про себе – не засуджую за те, що брав участь в боях. Тому що я наших ворогів не сприймаю за людей, я не бачу в них людяності. Те, що вони витворяють в нас – гірше тварин. Бо в тварин і то є якийсь свій кодекс. Для мене вони, як сміття, яке треба просто винести і знищити. Бо це наша земля.
І таких священників, як я, – немало. Особисто я з такими не знайомий, але коли нам робити спеціальні мандати – дозвіл на служіння священства в армії – мене додали у групу у вотсапі, то там таких є багато.
Будівництво храму вдихнуло життя у Волноваху
Коли я вперше приїхав на схід України – він для мене був сірим, темним регіоном. Однотонні будинки, немає нічого яскравого. У людей радянське мислення. Багато хто ще досі мріє, щоб Радянський Союз повернувся.
Наприклад, люди були здивовані, коли я оголосив, що на території храму будемо проводити навчання англійської мови для дітей. Як на мене, церква – це і є те місце, де людина навчається. Для місцевих це було трохи дико.
Можна сказати, що будівництво нашого храму взагалі принесло багато змін для Волновахи. На той час місто було в замороженому стані – нічого не будувалося, нічого не робилося, бо люди не знали, що буде далі. Коли ж почалося будівництво, жителі подумали – ну значить, щось вони знають, значить, і нам можна щось робити.
Хоча, зважаючи на сьогоднішні події, життя – воно таке і є, його треба завжди будувати, не зважаючи на обставини, навіть якщо завтра це хтось зруйнує. Недаремно у дитинстві нас вчили будувати замки із піску. Якщо завмерти і чекати сприятливого часу – таке життя не є цікавим. Смисл тоді, якщо ти не рухаєшся?
На початках мені було дуже важко спілкуватися з місцевими. У більшості людей там ще пострадянське мислення, а у мене – зовсім інакше. І дехто мене сприймав як «бандерівця», а потім уже «ой, не такий вже він і «бандерівець», нормальна людина, можна спілкуватися».
Я був відкритий до спілкування з усіма. І з людьми, які казали, що вони сепаратисти. І, переборюючи бажання набити йому пику, я вів із ним діалог. Ставив йому конструктивні питання, на які він не знав, що відповісти і задумувався. І так само він інколи мене щось запитував, на що в мене не було відповіді. Бо дійсно в тих чи інших проблемах була винна держава, яка не займалася ними багато років.
Але сьогодні цей сепаратист – в Україні, він не хоче бути в Росії чи «ДНР». Ще тоді мав якісь сумніви, а повномасштабна війна допомогла йому визначитися.
Й інформаційну війну треба продовжувати.
Божа присутність
З початку війни було багато моментів, які я можу назвати Божою присутністю – не один раз міна прилітала і не розривалася. Або коли хлопчина спав, встав, і на його місце через декілька хвилин прилетів снаряд і ліжко просто згоріло.
Бувало таке, що з ворогом розминалися буквально через вулицю.
І колеса були пробиті, а диск витримував, щоб довезти людей. По нас постійно били мінометом або артилерія, але не попадали, а падало зовсім поряд. Ми заїжджамо, людей вантажимо – вони не «ляпають», ми тільки відвезли – прилітає.
Я вважаю це дивом, бо переконаний, що вони спеціально били по евакуації, щоб люди боялися і не виїжджали. Їм потрібні були мирні люди, щоб прикритися. А потім розказати, що це робили українці.
Багато хто каже, що якби Бог існував, то він би не допустив того, що зараз відбувається. Але справа в тому, що Бог дав людині свободу вибору.
Вважаю, що відповідальність за війну теж лежить на кожному з нас: тому що хтось був байдужим, хтось – інфантильним, третій – продав свій голос на виборах.
Я скажу, що більшість у Волновасі – їм було просто байдуже. Байдуже, хто буде, яка влада. Просто нас не чіпайте.
Російська церква – це секта
Я вважаю російську церкву сектою. Бо їхнє проповідування – тримати людей в страху. У своїх проповідях священники говорять «спасєніє тока в расєї» – це не проповідь людини віруючої. Бо по-справжньому віруюча людина сказала б – спасіння не в Україні чи в росії, а в Христі. В тому, хто дає любов.
Ось чому їх так довго не визнавала зарубіжна російська церква – те священство, яке втекло з росії, України, коли почався червоний радянський терор і церкву почали знищувати.
Тому зараз Москва зробила хитріше – коли зрозуміли, що церкву знищити неможливо, просто підм’яли її під себе.
Я би на місці нашої влади почав проводити серйозні розслідування щодо Києво-Печерської лаври. А там є що розслідувати – дуже багато українських святинь вивезено. І я впевнений, що це робилося з допомогою різних державних служб, які мали б захищати країну, а вони продалися.
Потрібно проводити розслідування і саджати. І тоді вони самі будуть втікати. Як уже повтікали в росію з інших звільнених українських міст. Просто це треба робити розумно і розважливо. І треба було ще з 2014 року. Це ще тоді було на часі.
А священнику віруючому немає проблеми перейти в іншу церкву, бо він прийшов служити церкві і людям, а не патріархату.
Проблемою є те, що людина робила. Наприклад, якщо священник свого часу осуджував Українську православну церкву Київського патріархату, називав таких вірян «розкольниками», поливав їх брудом. То як він може перейти тепер?
І знову ж таки – тут і відповідальність української церкви. Потрібно проводити діалог з такими священниками, підтримати їх, щоб їм було легше перейти в українську. На сході потрібно було проводити таку інформаційну роботу з 2014 року.
Я прийшов до церкви поза конфесіями. Ми з друзями шукали конфесії, які будемо відвідувати. Я спілкувався з п’ятидесятниками, баптистами, потім була семінарія. І я помітив одну річ – скрізь є люди, які по-справжньому вірять в Бога. Навіть у Московському патріархаті є багато справді віруючих, просто вони зазомбовані.
Коли закінчиться війна
Якось одна знайома запитала мене, коли закінчиться війна. Раніше я відповідав, що скоро. Помилився. Тепер кажу так: «Поки кожен українець не зрозуміє, що у нас в країні війна».
Ми хочемо жити в хорошій, європейській країні. А хто це має змінити? Якщо ми не думаємо про Україну? Коли нам байдуже? Коли ми думаємо лише, як виїхати в Європу?
То я тепер на такі питання відповідаю: «А що ти особисто зробила для того, щоб війна закінчилася?».
Кожен українець має для цього щось зробити. Хтось може захищати зі зброєю в руках, інший – волонтерством. А хтось може просто молитися – і це вже добре. А скільки таких, яким все одно? Або просто виїхали за кордон і ніяк не допомагають?
Не можеш фінансово підтримати – йди допоможи дівчатам плести сітки, це такий розхідний матеріал, який завжди потрібен. Виділи день свого часу.
