Волонтерка Ельвіра Косарик з військовим Євгеном Косариком із села Доротище Ковельської громади познайомилися два роки тому. Пара одружилася 15 липня 2022 року.
Історія їхнього подружнього життя не починалася з медового місяця. Не до того було молодятам, – пише газета Вісті Ковельщини.
– Ми з Женею ще до серйозних стосунків дружили, – приєдналася до нашої розмови Ельвіра. – І не думали одружуватися під час війни, але це було рішення Євгена. Він сказав, що не хоче чекати. Ми ж із ним одне ціле, і відкладати з одруженням не треба. Женя не раз жартував з моєю мамою і казав: «Після війни приїду й заберу вашу Елю. Бо вона сто відсотків моя». Але все-таки, на щастя, ця подія сталася раніше. Не можна сьогодні таке відкладати…
Старший солдат Євген Косарик захищає Україну в найгарячіших точках з 2014 року. Не залишився осторонь і з початку повномасштабного вторгнення.
– Мій чоловік відданий Україні, відданий тим, кого любить, хто на нього покладається, і дуже цілеспрямований, – з гордістю розповідає про Героя дружина Ельвіра. – Він завжди першим заходить у бій і останнім виходить, багатьох бійців витягував з самого пекла. Такого, як він, більше немає. Якби ви тільки знали!.. Я так його кохаю, я так горджуся ним. На мить змовкає жінка, втираючи тиху сльозу, і продовжує: – Пам’ятаю, коли спілкувалася з коханим по відеозв’язку, не раз до нас приєднувалися його побратими. І кожен з них розповідав свою історію про те, як Женя допоміг, як підставив плече в найнебезпечніший момент.
Ельвіра з мамою Аллою Володимирівною вже тоді на перших початках війни почали діставати і передавати хлопцям все, що було їм необхідно на передовій.
– Якось улітку Євген попросив передати їм бандани, – пригадує дружина бійця. – Потрібно було пошити їх тридцять штук. Ми це зробили: знайшли хорошу тканину, колір підходящий був. Зібрали інші необхідні речі. Відіслали. Але десь тоді наша посилка загубилася, пішла у іншому напрямку. Ми не шкодували, бо знали: наші вироби захищатимуть інших воїнів. Якщо таке трапилося, значить так було треба, значить вони там потрібніші.
Але в ту посилку я поклала листа для Жені, якого він тоді дуже чекав. Він мені перед тим казав, що телефон – це телефон, він може загубитися, не завжди бути ввімкненим. А от листа він зможе перечитати, який постійно буде біля його серця, – і знову на її красиві очі набігла непрохана сльоза. – Але якщо сьогодні цей мій лист зігріває душу якогось українського бійця, то я зовсім не проти.
Матір Ельвіри Алла Володимирівна прийняла Євгена як сина. Шила на війну йому всього багато. Пошила й спальник. То Женя своїм побратимам хвалився: «То мені мама пошила». Для нього, цього мужнього воїна, це не були дрібниці. Для нього це було дуже важливо, адже, як поділилась сокровенним його дружина, в дитинстві та юності йому батьківської любові ой, як не вистачало. Батьки розлучилися. Їхні дорослі проблеми заважали бачити сина. Ріс хлопчик з бабусею, й солодким його дитинство, на жаль, не було.
– Коли ми одружилися, то своїй рідній мамі Євген тоді вперше подякував за подароване життя, – пригадує Ельвіра. – Адже він знайшов родину, кохану дружину, маму і тата, донечку. Моя Кіра дуже любить Женю. Він став їй татом. Коли приїжджав у відпустки, моя донька від нього просто не відходила. І я його дуже чекаю. Чекатиму завжди…
Відважний боєць, її коханий чоловік Євген Косарик зник безвісти 15 жовтня 2022 року. А на зв’язок з Ельвірою виходив ще напередодні – 14 жовтня, якраз на Покрову. У пошуках коханого його дружина підняла всю Україну. Волонтерські організації, військові частини, СБУ, високопосадовці – стукала в усі двері, аби хоча би щось про нього дізнатися. Об’їздила багато лікарень. Побувала в багатьох монастирях, бо молитва – теж допомагає.
Завжди і в усьому її підтримували і підтримують військові з Дніпра. Незмінно з нею у пошуках зниклого Героя – волонтери з Кривого Рогу, які постійно були на зв’язку і без допомоги яких було не обійтися. Сьогодні про Євгена Ельвірі нагадують ще й його чисельні бойові нагороди, які він довірив коханій.
– Крайню (коли говорить про Євгена, слово «останній» Ельвіра не вживає – авт.) свою нагороду – іменну монету – він отримав 12 жовтня з рук заступника Головнокомандувача ЗСУ Євгена Мойсюка. А напередодні свого дня народження, 14 липня, отримав ще одну почесну відзнаку – орден «За мужність» ІІІ ступеня. Є в Жені нагороди й за те, що на полі бою врятував не одне життя, – розказує дружина Героя.
Важко молодій жінці розповідати про те, що чорним вороном шматує її душу, але не зупиняється, розповідає далі, бо хоче, аби їхню історію почули, аби всі знали, яке велике серце у її коханого Жені.
І от одного дня, після місяців марних пошуків, їй зателефонували, дали номер телефона у місто Нововоронцовка (куди саме почали звозити тіла наших загиблих Героїв) і сказали: «Подзвоніть туди. Просто поцікавтесь».– Я зателефонувала туди не зволікаючи, – мовила далі Ельвіра. – Сказали коротко: «Приїжджайте. Є.». А я їх не чула, бо світ в моїх очах тоді перевернувся…
Перевела подих і продовжила:
– Ми поїхали туди з мамою Жені. Очі бачили його руки, пальці, зріст… Але душа кричала: ні, це не він!.. Зараз чекаємо на результат тесту ДНК. Я вірю, що він не підтвердиться. А нещодавно з’явилася іще одна надія: зателефонували з координаційного штабу і повідомили, що є хтось схожий у полоні. Молюся, щоб так воно було, бо дуже хочу його побачити, пригорнутися до нього, обігріти своєю любов’ю, сказати все, що, може, не встигла сказати…
Про події 15 жовтня розповідали Єльвірі побратими Євгена Володимир Вишневецький, Євген Соловйов та інші бійці, які були того дня поряд. Вони тоді останніми виходили з бою (бій відбувся в с. П’ятихатки Херсонської області). Мали дуже багато поранених, тому пробити позицію ворога було неможливо. Євген сказав: «Виходьте всі! Ми (з Володимиром) прикриємо».
Деякий час їм ніхто не міг допомогти. Євген іще устиг передати по рації: «Забирайте «трьохсотих!». Багатьох тоді вдалося врятувати, а от Євгена не знайшли…
Спогади, спогади, багато спогадів. Мої героїні розповідали, пригадували –то з посмішкою на вустах, то зі сльозами на очах. Про те, як поїхали до Жені на день народження (це було 14 липня минулого року якраз перед одруженням). Як він тоді радів, бо ж це його сім’я приїхала до нього. Як вони переживали, що полопають кульки, які везли тоді поїздом для свого рідного. Не полопали…
Казали і про те, як любить його Кірочка, чекає свого тата, бо ж він їй обіцяв, що їх ніколи не покине. І не покине, він завжди поряд.
– Протягом цього такого непростого року у мене не опускалися руки ні на одну секунду, – говорить Алла Проц. – Коли телефонують волонтери й кажуть: «Алло, там гинуть наші хлопці. Їм дуже треба твоя допомога», то як я можу впадати у відчай чи депресію і через це нічого не робити? Треба – значить треба. Так навчила мене моя мама, так я вчу своїх дітей. І я не зупинятимуся, допоки матиму сили, допоки не здобудемо Перемоги. От і нещодавно хлопці з Женіної бригади попросили знайти тепловізори. Шукаємо.
Прийняли Аллу Володимирівну в ряди волонтерського підрозділу «Бабуні» (патріотичний корпус «Отаман»). На чолі з Валентиною Зелених ковельські жінки працюють для фронту без вихідних. Тут робота продовжується і не збавляє обертів.
А ще від бабунь-волонтерок Алла Проц отримала подяку за допомогу і формування єдності в протистоянні з російським агресором та створення волонтерської підтримки ЗСУ, тероборони за допомогу в організації та реалізації волонтерського руху на підтримку бійців 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого в боротьбі українського народу проти російських загарбників.
– Після Перемоги будемо шити для мирного життя, – ніби побажання на майбутнє, висловила наостанок пані Алла.
Шиє старша донька Ельвіра. Молодша Анастасія – модельєр-конструктор. Онучка Кіра вміє шити з 5 років, а у свої 8 років мріє створювати модні колекції, свій бренд хоче назвати «Кіра Кос» – на честь свого героїчного тата Євгена Косарика.
Вікторія ЗІНЧУК.
