Сергій Хомік – мужній воїн з Волині, патріот своєї Батьківщини, висококласний професіонал, люблячий і турботливий чоловік, батько, син, брат – він уміщав у собі лише найкращі людські якості й був яскравою непересічною особистістю. А ще – залюблений у небо вертолітник, який з початку російсько-української війни з блакитної височіні героїчно боронив рідну землю від ворога.
Командир вертолітної ескадрильї льотчик першого класу полковник Сергій Хомік мав за плечима майже дві тисячі льотних годин, – пише газета Слово правди.
Він виконав близько тисячі бойових вильотів на завдання щодо захисту країни від навали ворогів. Взірцевий екіпаж Мі-8 знищив понад шість сотень загарбників і сім десятків ворожої броньованої та спеціальної військової техніки на Донеччині та Харківщині. Завдяки злагодженим діям вертолітників і підрозділів Сухопутних військ, з-під російської окупації були звільнені кілька населених пунктів. 11 листопада чергове бойове завдання для Сергія Хоміка стало останнім. Екіпаж прямував здійснювати вогневе ураження противника, але вертоліт був підбитий ворогом. Звитяжний офіцер вкотре проявив себе як Герой: керуючи палаючим гелікоптером, що стрімко падав додолу, усіма силами намагався врятувати екіпаж. Ціною власного життя…
За героїзм, неодноразово проявлений під час виконання бойових завдань, полковник Сергій Хомік тричі відзначався Верховним головнокомандувачем ЗСУ і є повним кавалером ордена «За мужність» (орден третього ступеня отримав 2 травня, другого – 7 листопада, першого (посмертно) 23 грудня).
Про героїчні подвиги земляка знають у рідному Сусвалі. Як розповів очільник Оваднівської громади Сергій Панасевич, на підставі звернення командира військової частини, де служив Сергій Хомік, у селі відбулися попередні збори, на яких порушувалося питання про те, щоб назвати на честь Героя школу і вулицю. Саме вулиця, де колись жив загиблий захисник, єдина у селі, підлягає перейменуванню у рамках декомунізації, адже називається Першотравневою. Однак остаточного рішення ще немає, питання вивчається й наступного тижня плануються чергові збори селян. До слова, на цій вулиці проживають також родини загиблих Героїв Юрія Глуха і Петра Сусваля.
Народжений літати
Напевно, Сергію Хоміку долею судилося стати вертолітником. Неподалік його села колись дислокувався вертолітний полк, тож, зростаючи, хлопчина захоплено спостерігав, як з місцевого летовища у небо здіймалися гвинтокрили. Змалку знав він про військовий гарт і доблесть, адже тато служив у авіаційних військах, був техніком вертольота.
Закінчивши восьмий клас, Сергій вступив у Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. Наполегливо навчався й посилено тренувався. Уже тоді юнак замислювався над вибором подальшого шляху, але остаточно визначився після розмови з батьком, який першим запитав, чи хоче син стати військовим льотчиком. Відповідь була очевидною. Вступив юнак у Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.
– Сергій завжди був дуже зосередженим, точним і прискіпливим до деталей. Якби йому довелося розібрати й скласти годинник – він би з цим з легкістю упорався, адже мав терпіння виконувати тонку роботу. Він був захоплений авіацією, добре вчився, але найбільше любив практичні заняття, – каже мама Наталія Феодосіївна.
Ті, кому доводилося навчатися з Сергієм, а згодом служити, відмічали, що у нього було якесь неймовірне відчуття польоту, вроджена здатність тонко розуміти техніку й інтуїтивно правильно приймати неординарні рішення. Здавалося, саме небо його притягувало й надихало.
«Телефонне» освідчення
У період навчання Сергію нечасто випадала можливість приїхати додому. Якось під час одного з таких нетривалих візитів він зустрів свою половинку Катерину.
– Ми з Сергієм родом із сусідніх сіл. Він з Сусваля, я – з Овадного, однак раніше не спілкувалися. Він – на три роки молодший, тож дружив з моєю сестрою і у них сформувалася своя компанія. Якось наші шляхи перетнулися і з того часу ми, хоч і знаходилися далеко один від одного, все ж були разом, – пригадує Катерина. – Чотири роки зустрічалися, якщо це слово доречне, адже зустрічей насправді було не багато. Я жила й працювала в Луцьку, а Сергій вчився в Харкові, тож в основному спілкувалися по телефону. І освідчився коханий теж – при телефонній розмові. «Виходь за мене заміж» – у цих словах було стільки впевненості, що я повірила – так має бути. При спілкуванні з ним так було завжди. З перших днів знайомства мене вразили його простота, відкритість і щирість.
Двічі Катя їздила до коханого в Харків. Під час однієї з таких зустрічей він показав їй свою стихію, заздалегідь домовившись про черговий тренувальний політ на МІ2. За кермом гвинтокрила під наглядом інструктора демонстрував свою вправність, виконуючи різні маневри.
Через місяць після того, як Сергій закінчив виш, закохані одружилися. У щасливий день їхнього весілля поряд з нареченими були рідні й друзі, приїхали також товариші Сергія.
– Льотчики… Вони дуже вирізнялися з-поміж інших. Ще коли я приїздила до Сергія у Харків, то помітила, що усі дуже згуртовані, організовані й дружні. Вони такі різні, але коли разом – справжня команда. І для них важливо вміти працювати злагоджено, пліч-о-пліч, – пригадує Катя.
Служба перевіряла на міцність
Через кілька днів після весілля молоде подружжя Хоміків переїхало у Вінницю, адже саме туди направили служити молодого лейтенанта. Він починав льотчиком-штурманом вертолітної ланки пошуково-рятувального забезпечення підрозділу транспортної авіації й дослужився до командира ескадрильї.
-У перші дні військова служба перевіряла Сергія, молодого фахівця, на міцність, однак він відразу показав себе з кращого боку, швидко влився в колектив, завоював довіру командування, здобув авторитет серед побратимів, – пригадує Катерина.
А хіба ж могло бути інакше, адже завзятий, цілеспрямований, вмотивований військовий так любив справу, якою займався. І так хотів якомога більше літати, хоча в той період активних і тривалих вильотів було мало. Щоб здобути нового досвіду й навичок, він узяв участь в операціях із підтримання миру та безпеки у складі Місії ООН в Африці. Згодом рідним розповідав, що пройшов добру школу, адже довелося опанувати керування вертольотом у складних погодних умовах та й у досить екстремальних ситуаціях.
– Сергій казав, що інколи здавалося, що він здійснює політ в один кінець, адже, пролітаючи над джунглями, у випадку технічної несправності чи якоїсь загрози, посадити вертоліт було просто ніде, тож доводилося імпровізувати й швидко приймати нестандартні рішення, – розповідає мама Героя. – Тоді він у конкретних непростих ситуаціях вчився тонкощів справи.
– З початком антитерористичної операції на сході України, Сергій виконував бойові завдання на Донбасі. Він здійснив тоді понад 700 бойових вильотів, ставши справжнім асом, – розповідає дружина. – Маючи багатий досвід, щиро ділився ним з молодими колегами. Його товариші розповідали, що Сергій був досить суворим наставником, адже був переконаний: небо помилок не прощає. З такою ж принциповістю мене вчив водити авто. Казав, що за кермом потрібно бути впевненим і чітко знати, як діяти у дорожніх обставинах, адже у цій справі помилки чи сумніви не допустимі.
Сергій Ярославович був беззаперечним лідером у колективі. Вимогливим і справедливим. Завжди брався за найскладнішу роботу та з честю її виконував. Був прикладом для колег і ті щоразу дивувалися його майстерності й мали чому повчитися у нього.
І якщо на службі Сергій був досить жорстким і категоричним, то у сім’ї – люблячим і надійним. Здавалося, міг небо прихилити для своїх найдорожчих – дружини й дітей – Марії та Макара.
Ціною власного життя врятував побратимів
Коли Росія здійснила широкомасштабне вторгнення в Україну, Сергій Хомік першим із бригади долучився до виконання бойових завдань. Екіпаж під його командуванням здійснив 232 успішні бойові вильоти, з них – 91 авіаційний удар, випустив майже дві з половиною тисячі ракет по колонах і позиціях противника, складах зі зброєю. Героїчний авіатор завзято й майстерно з височини долав ворогів-окупантів, які сунули на нашу землю.
У перервах між польотами у зону бойових дій, офіцер займався пошуком і евакуацією екіпажів, які зазнали лиха, перевезенням особового складу, бойової техніки й вантажів. Він підготував 20 бойових льотчиків.
За весь період великої війни мав лише кілька днів, щоб побути з рідними – і знову – в бій.
– Востаннє я бачила сина у вересні. Він отримав невеличку відпустку й так радів, що вперше за багато років навчання й служби зміг приїхати на мій день народження – привітати особисто з 60-літнім ювілеєм. Опісля ми разом викопували картоплю і жартували, адже під час роботи на полі Сергій у навушниках слухав лекцію – того року він нарешті здійснив крок, який довго відкладав – вступив у військову академію, – пригадує мама. – Того тижня, коли син здійснив свій останній політ, він мав бути вдома. Планувалася ротація і він дуже надіявся провести кілька днів з рідними, адже 12 листопада свій 13-й день народження відзначала донька Марійка, а 16 – їхня з Катею річниця весілля й виповнювалося два рочки сину Макарчику. Та через погодні умови заміна вертолітників не змогла дістатися місця базування, тож на завдання виходив екіпаж Сергія. Щовечора й щоранку я писала у спільний чат сім’ї вітання й раділа, що чоловік і сини, які перебували на передовій, давали про себе вісточку. Трагічного 11 листопада близько одинадцятої години переписувалася з сином і знала, що він вирушав на чергове завдання, а по обіді подзвонила Катя й повідомила, що вертоліт збили, але усі члени екіпажу живі.
Того дня на Донеччині два Мі-8 Повітряних Сил ЗСУ вилетіли на знищення російських окупантів. Ведучий вертоліт під командуванням полковника Хоміка підійшов до місця відпрацювання. Раптом – спалах. Машина здійснила різкий маневр уліво й почала падати. Досвідчений командир надлюдськими зусиллями намагався утримувати у повітрі палаючий вертоліт, який через кільки миттєвостей «зустрів землю». Ціною власного життя Сергій Хомік рятував побратимів.
– Мені про трагедію розповіла дружина одного з членів екіпажу, запевнивши, що всі, хто був на борту – вціліли. Потім ще з декількох джерел я чула таку ж інформацію, тож думок про найгірше не допускала. Розуміла, можливо, бійці поранені, травмовані, та головне – живі, – пригадує Катерина. – Близько 17-ї години почули стукіт у двері – прийшли Сергієві побратими і друзі, серед них наш кум Михайло, фельдшерка. Я щойно побачила їхні очі – все зрозуміла… Раніше щасливий і сповнений низки радісних святкових подій листопад вмить затьмарила болюча втрата.
– Часто нас запитують про те, чи перед загибеллю Сергія з’являлися тривожні відчуття чи сновидіння? Ні. Ми не допускали думок про трагедії й вірили, що все неодмінно буде добре, – каже Наталія Феодосіївна.
Похорони Героя мали відбутися 16 листопада – у день річниці весілля й народження сина, та рідним довелося прийняти непросте рішення – перенести прощання на наступний день, хоч тоді було особисте свято у молодшого брата Михайла. Вічний спочинок Сергій Хомік знайшов у рідному селі.
– Для мене розрадою є діти. Тепер моє головне завдання – виховати їх достойними і схожими на батька, – каже Катерина. – У Сергія був день народження 28 лютого. Торік ще до початку війни донька підготувала для нього подарунок – картину, на якій зображений гелікоптер, а вручила його при зустрічі 1 березня. Того разу Сергій, подякувавши, вкотре попросив наступного разу написати його портрет. Тож тепер донька має ціль – виконати бажання тата й намалювати його.
Валентина ТИНЕНСЬКА.
