У п’ятницю, 24 лютого минув рік, відколи у нашу дійсність вибухами ракет, снарядів і мін, свистом куль, численними руйнуваннями інфраструктури й людських доль увірвалася війна. Але матеріальне – ніщо порівняно з тим, що країна втрачає найцінніше – своїх людей. Щоразу дуже боляче, коли вкотре приходить з фронту звістка про загибель когось із наших земляків. У ці дні минули сороковини світлої пам’яті жителя села Хворостів Ростислава Слєсара, який поліг, боронячи рідну землю від окупанта.
Про це пише Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя».
Герой народився 1 вересня 1984 року у селі Мала Глуша на Любешівщині. Був наймолодшою дитиною у сім’ї, де окрім нього виховувалося ще четверо братів. Сімейні обставини склалися так, що батьки розлучилися, тож чверть століття тому матір з п’ятьма синами переїхала до Хворостова.
Звісно ж, юному Ростиславу знадобився певний час, щоб звикнути до нового оточення, сусідів, знайти нових друзів. Щоправда, як розповідає його брат Віталій, хлопцеві неабияк допомагала природна комунікабельність, вміння знаходити спільну мову з будь-ким, навіть із зовсім незнайомими людьми.
«Взагалі, у нього була дивовижна здатність знайти потрібні слова, зробити потрібні дії, – каже брат Героя. – Ще з юних років, пам’ятаю, ми, старші, бувало, сперечаємося, то він завжди нас заспокоював, казав: хіба ця дрібниця варта суперечок? Мав він таку особливість – згладжувати конфлікти, напруження. Хоч і був наймолодшим, складалося враження, що навпаки, він серед нас найстарший, був мудрим не по віку».
Ростислав дуже любив спорт, особливо ігрові види, тож цілком природно, що після дев’ятого класу вирішив вступати до Луцького педагогічного училища на відділ фізичного виховання.
«З першого разу не поступив, але не через те, що чогось не дотягував, а «зарізали» на вступі, — каже Віталій Слєсар. – Брат, хоч був невисоким, але жвавим, вертким. При здачі нормативів займав переважно другі-треті місця, тож не пройти на державне він не міг. Водночас заборонив мамі йти з’ясовувати причини, мовляв, це лише зайві нерви. Просто сказав: «Значить, поступлю на другий рік».Так, врешті, й сталося — по всіх нормативах Ростик був першим».
У тому, що Ростислав Слєсар любив спорт, автор цих рядків мав нагоду переконатися на власні очі, коли кілька років тому команда Хворостова, у складі якої він виступав, неодноразово тріумфувала на районному чемпіонаті з волейболу.
По закінченні училища молодого педагога направили на роботу у Бережці. Там працював з душею, всього себе віддаючи дітям. Й нині колектив школи добрим словом згадує свого колегу. Через два роки перейшов працювати у Маневицький професійний ліцей, де теж заслужив гарні відгуки та від викладачів, і від учнів.
«Не раз траплялося, що мене випадково зустрічали у Любомлі колишні Ростикові учні з Бережецької школи, підбігали, обіймали й починали розпитувати, мовляв, Ростиславе Анатолійовичу, як ваші справі? – розповідає Віталій Слєсар. – Ми дуже схожі, тож вони, очевидно, нас плутали. Вже потім, коли все з’ясовувалося, то діти розпитували про брата, казали, що кращого фізкультурника у них не було. Приємно було це чути»
«Взагалі, діти — то була його слабкість. Для своїх племінників він був найулюбленішим дядьком. Ніколи не приходив у гості до них з порожніми руками, – продовжує співрозмовник. – Частенько просив у нас дозволу, брав дітвору і вирушав з ними на природу – з наметами, до озера Сомин, з ночівлею. Палили там багаття, варили юшку, грали рухливі ігри. Давав їм ради, а ми із задоволенням відпускали, бо знали, що наші діти у надійних руках».
У період, коли влаштувався працювати й жити у Маневичах, Ростислав одружився, невдовзі у подружжя народилася донечка Юля. На жаль, через кілька років сімейний корабель дав тріщину.
«Брат дуже важко це переживав, ще рік попрацював, а потім полишив роботу і вирішив переїхати до Хворостова, – каже співрозмовник. – Доглядав маму і вітчима. На роботу вже не влаштовувався, їздив на заробітки до Польщі. Вже проживаючи у Хворостові, почав зустрічатися зі своєю теперішньою дружиною Галиною. На перших порах вони жили у цивільному шлюбі — Ростик не поспішав зі штампом у паспорті, зважаючи на минулий гіркий досвід. Начебто все почало налагоджуватися. Але у його плани, як і в плани усіх нас, вторглася війна».
До лав Збройних Сил України Ростислав Слєсар був мобілізований 18 травня. За великим рахунком, міг уникнути призову, оскільки доглядав матір. Та вирішив по-своєму: 20-25-річні хлопці йдуть, а я що — сидітиму?».
Спершу служив як медик. Потім, зважаючи на спортивну статуру й підготовку, перевели у штурмовики. Ще з минулорічного липня був на «нулі». На початку жовтня отримав сколочене поранення, лікувався у госпіталі в Івано-Франківську, а реабілітацію домовився проходити під наглядом любомльських лікарів. Тоді ж, користуючись нагодою, вирішив офіційно взяти шлюб. Відбулося це у переддень Дня захисника України, 13 жовтня. А рівно через три місяці Герой поліг поблизу Білогорівки Луганської області.
«Офіційного повідомлення щодо обставин смерті ми ще не отримали, – каже Віталій Слєсар. – Але зі слів друзів, з якими служив брат, у цей день до них у полон потрапив один із окупантів. Ростислав зголосився доправити у штаб, а коли повертався, якраз почався мінометний обстріл, і він не встиг добігти і сховатися в окоп».
«Не віриться й досі, що братика немає поряд і вже ніколи не буде. Це була людина-позитив, людина-оптиміст, людина-життєлюб з великим серцем. У всьому він вмів бачити щось позитивне. Як би тяжко не було, він завжди говорив: «І на нашій вулиці буде свято», – продовжує співрозмовник. – Якщо ви захочете знайти когось, хто на нього ображався, то це буде марна трата часу. Бо такого ви не знайдете ні у Малій Глуші, де ми раніше проживали, ані у Хворостові, ні у Маневичах. Генетично у нього не було закладено зробити комусь щось погане. Він швидше зробить собі на шкоду, постраждає, пожертвує собою, аніж нашкодить комусь. Мав великі плани на життя після закінчення війни, але їм, на жаль, не судилося збутися. Завжди будемо берегти пам’ять про Ростика, його втрата для нас – непоправне горе і вічний біль».
Сергій МАРИНЬОХА
