Наталя Город опинилася в Країні сонця, що сходить, через росіян. Тепер лучанка вивчає японські слова й знайомить іноземців із українським світом.
Про це пише Волинь-нова.
І в далекій Осаці вже пізнають наше вишивання
Наталя потроху звикає, що гості, яких вона іноді частує варениками й червоним борщем, промовляють «оіші» замість «смачно».
Вона разом із донею вчиться жити серед японців. Обидві вже знають, що в транспорт у цій країні заходять лише через задні двері, на зустрічі приходять завчасно (японці гіперпунктуальні) й у громадських місцях обов’язково одягають маски.
Так склалося, що Японія стала для невеличкої сім’ї Городів прихистком від війни.
Торік, того страшного 24 лютого, Наталя з донькою перебувала в лікарні на Київщині, де мешкала останні роки. Згадує ті дні з великим жахом. Перший час вони ховалися від обстрілів у підвалі дому. Було таке, що й виготовляла ще з іншими жінками коктейлі Молотова, але в якийсь момент зрозуміла, що треба рятуватися. Хоч покидати все – рідну країну, дім, власне ательє – було так непросто.
«Виїхали з донькою… від того всього, – Наталя Город акуратно підбирає слова, наче не бажаючи давати вихід емоціям. – Із України наш шлях був таким: спочатку Польща, потім Франція і Японія».
Наталя Город – не звичайна кравчиня, а дизайнерка одягу із запатентованою торговою маркою «N. Gorod». Тож у Франції із донькою вона зупинилася завдяки допомозі бізнес-партнерів, яким у мирні дні надсилала свої сукні.
За деякий час їм зателефонував доньчин викладач японської мови й розповів, що в Японії діє хороша державна програма для вимушених переселенців з України.
«Можливо, це звучить неправильно, але склалося так, що через війну дорога моєї доньки до мети дуже скоротилася», – констатує пані Наталя, уточнюючи, що через 4 роки дівчина планувала вступати до вишу саме тієї країни.
Дизайнерка каже, що японці дуже дивувалися, коли дізналися, що вишита червона калина є і символом України, і лікарською рослиною. Мовляв, дивно, коли вишивають лікарські рослини.
Нині вони мешкають в Осаці. Донька удосконалює мову в школі, мама опановує її з нуля. Наталя вже знає найпростіші фрази й справедливо зауважує: «Нема мови – нема роботи». Їй як професійній дизайнерці запропонували супроводжувати один із тамтешніх брендів. Крім того, Наталю запросили на показ колекції в Токіо. Жінка коментує це з усмішкою: «Ще більше японців дізнається про український одяг, вишивку, про Україну». Наталя уже передала в одну з крамниць Осаки свої авторські коміри, які надіслали їй з дому, з ательє.
«Найбільше тут знають про Джамалу, Андрія Шевченка і Кличків»
З того, що спостерігає лучанка в Осаці, – японці дуже підтримують Україну.
«Щодня по телебаченню в новинах є інформація про війну в нашій країні, передають виступи Зеленського, – оповідає Наталя. – Хоча, мушу відзначити, що трапляються і проросійські новини. Є немало інформації про те, як багато допомоги збирають і передають японці в Україну. Наші земляки, які переїхали в Японію задовго до війни, дуже круто волонтерять, а також підтримують нас, тих, хто залишив Батьківщину через воєнні дії Росії».
Наталя Город називає імена найактивніших – Ірини Маковської та Світлани Ташіро (теж лучанки) й висловлює велику вдячність за опікунство.
Між тим, волинянка не просто освоюється в далекій країні: вона знайомить японців з Україною усілякими способами. Наприклад, Наталя мала можливість виступати у японському виші.
Переконалася, що найбільше студенти знають про наших Джамалу, Андрія Шевченка й братів Кличків. Наталя переповідає, як вразили її запитання від студентів: «Молодь цікавилася, чи дійсно у нас був організований Голодомор. Також їх вразив той факт, що поетів, письменників могли знищувати тільки за те, що вони писали… Насправді японці в шоці, що порівняно невеличка Україна так зуміла про себе заявити!».
Був момент, коли Наталя Город взялася декламувати студентам Ліну Костенко, поезію якої, як і багато українців, дуже любить. Уривок з «Марусі Чурай» лунав в Осаці, звісно, українською: «Вона ішла. А хмари як подерті. І сизий степ ще звечора в росі. І з кожним кроком до своєї смерті була усім видніша звідусіль»… На все життя Наталя запам’ятає сльози кількох японських студенток, які, вбираючи слова й інтонації незнайомої мови, спостерігаючи за нею, жінкою, яка опинилися поруч із ними через росіян, не втрималися і стали плакати.
Про сьогодення України, за яким Наталя Город пильно стежить з далекої Японії, зокрема й завдяки родині на Волині, вона говорить з болем і сподіванням. Дуже хотіла би приїхати у рідний Луцьк, відвідати могили батьків, побачитися з рідними. Поки ж робитиме все можливе на своєму місці: дистанційно опікується ательє в Україні, аби люди й далі мали роботу, й своїм шитвом показуватиме японцям Україну.
