Про цю історію, що трапилась у перший день повномасштабного вторгнення російських військ на територію України 24 лютого 2022 року, розповіла одна з італійських газет. Причому, матеріал розпочинався з першої шпальти, настільки важливою вважали італійці цю подію. В ній ішлося про те, як люди трьох країн Європи рятували життя жителя Луцька Віталія Жуковського. І це тоді, коли російські загарбники бомбили всю Україну.
Віталій – юрист, відомий на Волині адвокат. Коли він через багато місяців повернувся з Італії до Луцька, розповів про ту подію, – пише Вісник+к.
– Все почалось восени 2021 року, за декілька місяців до початку війни, – згадує Віталій. – Після щеплення від ковіду на перших порах ніяких побічних ефектів не помітив. Та через якийсь час почала боліти права нога. Я завжди займався спортом, думав: вип’ю знеболювальне – і все мине. Та йшов час, а біль не зникав. До лікарів звертатись молодому здоровому мужикові якось не випадало.
22 лютого 2022 року я заледве доїхав з роботи додому – біль ставав просто нестерпним, я почав втрачати свідомість, до ноги неможливо було доторкнутись…
У міській лікарні Луцька лікарі жахнулися: тромб забив судину, нога посиніла і розпухла. Часу на роздуми не було, хірурги взялися негайно рятувати вже не тільки ногу, а, швидше, життя пацієнта. Одна операція, друга, п’ята… Тромб піднімався все вище. Лишалося негайно ампутувати ногу, бо починався некроз. Цю операцію мали робити вранці 24 лютого. Щоб отримати дозвіл на неї, чекали маму Віталія, яка їхала з Італії. Леся Миколаївна вже понад двадцять років живе і працює в цій країні.
А тим часом луцькі лікарі зв’язалися зі спеціалістами інституту Шалімова у Києві: вони були готові прийняти хворого. Але під ранок Віталій почув гул літаків та вибухи і зрозумів, що почалась війна.
А через кілька годин в лікарню вбігла мама. Вона попросила підготувати всі необхідні документи для Віталія – сина готові оперувати в італійській клініці. Жінка багато років працювала в сім’ї лікаря, котрий практикував там, тож коли дізнався про її біду в Україні, одразу прийшов на допомогу.
Страшний перший день війни котився до вечора. А треба було обов’язково встигнути зранку на літак у Варшаві. Поїхати погодився тато одного із друзів Віталія.
– Пам’ятаєте, що в ті дні робилося на пропускному пункті у Ягодині? Там зібрались тисячі людей, що бажали перетнути кордон, рятуючись від війни, – продовжує свою розповідь Віталій. – Я не знаю, яким чином мамі вдалося домовитись, але нас швидко пропустили «зеленим коридором». Здавалось, вже ніщо не завадить нам вчасно дістатись до Варшави.
Віталій вмовкає. Знаю, що він знову переживає ту страшну мить аварії, що ледь не стала смертельною. Коли до Варшави залишалось десь кілометрів сто, бус злетів з траси в глибокий кювет.
– Коли машина перекинулась, я вилетів через двері так, що мої ноги опинилися в болоті, а тулуб – у авто. Від удару шви на нозі розійшлися, піді мною утворилась калюжа крові. Швидко прибула поліція. Поки мамі вдалося пояснити їм суть справи, дорогоцінний час було втрачено. До злету нашого літака залишалась якась година, а наступний був лише через день. Тоді один поліцейський зв’язався з аеропортом, інший викликав свого друга з автомобілем. І ми помчали до Варшави.
Тепер Віталій вже з легкою іронією згадує, як його, брудного, вимащеного болотом з кров’ю, пересаджували у візок в аеропорту Варшави зовсім незнайомі люди, а потім піднімали разом з мамою спеціальною машиною у літак, бо той вже пів години стояв з працюючими двигунами на злітній смузі, як пасажири в салоні здивовано дивилися на запізнілих пасажирів, через котрих затримали виліт…
Через кілька годин хірурги клініки Сан-Матео міста Павія приступили до операції, відзначивши, що лікарі в Луцьку робили все правильно в межах їхніх можливостей.
Коли Віталій відійшов від наркозу, то перше, що відчув, – біль у пальцях ноги, котрої… вже не було. Чув колись про так звані фантомні болі. А ще в душі була порожнеча, хоч відчаю від того, що трапилось, не було. В наступні дні біль вже не тривожив, а мучило питання: що ж там, в Україні?
– Поки був в Італії, зрозумів, що дуже скучаю за домом, за Україною, за друзями, за своєю роботою. Мама якось запропонувала, що, може б, я залишився там жити. Та в мене такого бажання ні на мить не виникло. Звісно, я безкінечно вдячний італійським лікарям з клініки Сан-Матео та з реабілітаційного центру, що врятували мені життя, що не дали впасти в депресію, поставили на протез. Але рідна домівка – то святе. Знову займаюсь адвокатською практикою, допомагаю хлопцям на фронті. І все ж часом на думку приходить, чому так трапилось зі мною – не на війні, не в бою, а якось по-дурному, банально?..
Раїса КОЗАЧУК
