Війна вносить корективи у життя кожного з нас. Когось розлучає з рідною домівкою, когось із роботою, когось із родиною, когось із життям. Нещодавно у селище Головне прийшла сумна звістка про смерть Віктора Соловка, воїна, якого 4 місяці вважали зниклим безвісти.
Про нього розповідає Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя».
Віктор Васильович народився в селищі Головне 10 квітня 1977 року, де і провів майже усе своє життя. Був третьою дитиною в багатодітній сім’ї, мав двох братів і стільки ж сестер. Як і всі, ходив до школи, гуляв з друзями, мав великі плани на життя. У грудні 1995 року поповнив лави строковиків, служив в Золочеві у внутрішніх військах, потім повернувся до рідного селища. У 2003 році одружився, а через рік у молодої сім’ї народилася донечка Наталя.
По життю наш Герой був доброю, чуйною, життєрадісною людиною. З ним завжди було про що поговорити, а при потребі — звернутися по допомогу. Віктор дуже любив дітей, часто грав футбол із сусідськими дітлахами, вчив їх їздити на велосипеді. А ще донька солдата Наталія додає:
«Тато завжди знаходив вихід із будь-якої важкої життєвої ситуації, як то кажуть, виходив сухим із води. І це добре знали всі,тому багато людей спочатку не могли повірити, що тата вже немає».
Улітку з центру комплектування прийшла повістка. Віктора Васильовича мобілізували до першого мотопіхотного відділення першого мотопіхотного взводу другої мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону військової частини А0998 як стрільця-санітара.
Як згадує співрозмовниця: «Можна сказати, що повоював він тільки 3 тижні, там на «передкові». Мало що розповідав та вкрай рідко дзвонив».
Взагалі дочка не відразу дізналась, що батько пішов на війну, адже вже певний час живе у Польщі й спілкувалася з ним лише по телефону. Напевно, він не хотів, аби вона хвилювалась. Про те, що батько на фронті, вона дізналась від хрещеної мами. Віктор попросив її передати доньці, що він на війні, йде в контрнаступ і не знає, чи залишиться живим.
«Ми говорили з ним лише двічі. Було вкрай важко до нього додзвонитись, певно, через поганий зв’язок. Інколи моя тітка навіть телефонувала до командира їх бригади, щоб дізнатися, чи з татом все добре. Якщо і говорили, то багато він не розповідав, навіть не казав, де він, та цього і не можна було. Це лише потім я дізналась, що він на Херсонському напрямку… Завжди намагався заспокоїти, повторював, що все нормально, хоча я чула звуки вибухів у слухавці»
«А ще він жалівся, що вночі його кусають мурахи, — з легкою усмішкою додає Наталя. — Незадовго до контрнаступу тато захворів, тож мав можливість поїхати в госпіталь та підлікуватися. Але сказав: «Я своїх хлопців не залишу, піду з ними», тим самим підписав собі смертний вирок.
Востаннє на зв’язок Віктор Соловко вийшов 12 вересня, а наступного дня був оголошений зниклим безвісти. Його пошуки тривали довгих 4 місяці. Весь цей час родина загиблого щиро вірила, що воїн живий і перебуває в полоні або госпіталі, і не втрачала надії знайти його.
«Ми писали до Червоного Хреста, заповнювали різні анкети, кидали оголошення про пошуки батька в соцмережі. В перший же день мені написав чоловік з 24-ї ОМБр, що росіяни вбили мого батька і забрали тіло. В той момент це здалося мені повною нісенітницею, але це була жахлива правда. Татове тіло віддали по обміну: 50 тіл росіян на 50 тіл українців», — згадує Наталя.
Сумну звістку про смерть родина отримала 11 січня, тоді ж дізналася точні обставини смерті. Віктор помер під час нальоту авіації поблизу села Брускинське Херсонської області, від розриву сонної артерії, в яку влучив уламок.
«Десь через сорок днів після зникнення він прийшов до мене у сні. Снилося, наче тато повернувся з війни. Я підбігла й обійняла його, ми почали розмовляти, — розповідає дівчина. — Всього не згадаю, але пам’ятаю, він часто повторював «доця, я тебе люблю», як часто казав за життя. Я запитала його, де він був, та він тільки підвів очі до неба і тихо сказав «там». Ми ще трохи поговорили й тато зник. Увесь цей час він був дуже засмучений, а в мене була така велика радість, що прийшов з війни… що я побачила тата. Виходить, він приходив у сні попрощатися».
Богдана СВІТЯЩУК
