Володимир Козік із Нововолинська після закінчення школи вступив до інституту. Але уже через рік зрозумів, що обрана поспіхом професія йому не до душі. Отож залишив навчання і влаштувався на роботу. Хто знає, як би склалося його життя, якби не події 2014 року. Вже у травні юнак підписав контракт для проходження служби у батальйоні територіальної оборони «Волинь».
Він і досі переважно на передових рубежах захищає кожен клапоть рідної землі, – пише газета Слово правди.
Бойове хрещення пройшов ще на початку служби у Дебальцево. Володимир рідко розповідає про це. Але хіба можна стерти з пам’яті той час, коли тижнями сиділи на вугільних териконах і під постійними обстрілами руками рили окопи, щоб хоч якось заховатися від ворожих атак. Мама Людмила не може забути, як навіть за тиждень, коли сину довелося побути вдома, так і не змогли вимити залишки вугілля, що глибоко засіли у шкірі рук.
Пізніше Володимир Козік підписав контракт на службу у Волинському прикордонному загоні. На його прохання направили для виконання завдань на лінію розмежування до Краматорська. А на пропозицію батьків повернутися додому, щоб вступити до вузу і здобути освіту, тільки й мовив: « Тут мої друзі-побратими і поки я їм потрібний – служби не залишу».
У 2016 році – новий контракт уже з 14-ою бригадою. Куди тільки більш як за вісім років не приводили бойові дороги! А скількох друзів за цей час втратив назавжди… Кожна звістка про загибель залишає серці глибокий слід. Особливо важко переніс смерть медсестри Оксани Горпініч з селища Благодатне, що поблизу Нововолинська. Її усі хлопці любовно називали «Мурашкою», бо витягувала поранених з найнебезпечніших місць. Разом з нею він розпочинав службу ще у батальйоні «Волинь». Намагалися постійно підтримувати один одного. Якраз тоді, коли Оксани не стало, Володимира важко контузило у Бахмуті. Перемагаючи нестерпний біль, таки додзвонився до батька і попросив обов’язково провести в останню дорогу його бойову подругу та покласти квіти на її могилу. Безперечно, Анатолій Миколайович так і зробив. Знаю, що батько сина-захисника намагається вклонитися пам’яті кожного загиблого воїна, яких, на жаль, дуже часто привозять до нашого міста і в навколишні села.
Кілька років тому доля звела Володимира з Іриною Вавринюк, котра родом із сусіднього із маленькою батьківщиною його батьків села Стенжаричі Устилузької громади. Коли знайомство переросло у справжнє кохання, Ірина вирішила також підписати контракт на службу у зенітно-ракетному полку, що дислокувався тоді у Володимирі. Хлопець знав, що буде нелегко, але не відмовляв, добре розуміючи, що мусимо всі боронити рідну землю від ворога. Це було якраз перед початком війни. Ірина несе службу й тепер.Воювати пішов і її рідний брат, який зараз, на превеликий жаль, значиться у числі тих, хто пропав безвісті.
Дев’ятий рік вже у строю захисників України Володимир Козік. За цей час має чимало різноманітних нагород. А наприкінці минулого року його з іншими побратимами відправили на короткий відпочинок у Буковель. На декілька днів вдалося поїхати туди й Ірині. І саме тут безстрашний воїн запропонував руку і серце своїй обраниці. У Нововолинську за один день узаконили свої стосунки і сподівалися на бодай декілька днів «медового місяця». Але виявилося, що дозвіл на таку відпустку треба брати лише у своїй військовій частині. Отож ввечері випили по келиху шампанського з батьками, а вже наступного ранку сержант Володимир Козік – командир відділення взводу БМП поїхав на Схід. У постійній тривозі знову живуть батьки і молода дружина, щодня чекаючи бодай коротенько дзвінка, щоб почути: «У мене все нормально. Перемога буде за нами».
У серцях відважних захисників України Володимира та Ірини не згасає надія на те, що обов’язково настане час посидіти за святковим столом у колі друзів. Для весільного застілля придбали у Закарпатті, де звідусіль відчувається дух українства, спеціальні святкові вишиванки, як символ їхнього кохання, яке зародилося у важкий час. Свято неодмінно буде, але тільки тоді, коли настане перемога. Її тепер очікують навіть весільні вишиванки.
Валентина Петрощук
