Старший солдат Андрій Мельницький з Володимира загинув у Бахмуті 25 грудня. Йому було 27. За словами побратимів, завдяки йому вдалося зберегти життя воїнів, які того дня були разом із ним на позиціях. У Героя залишились дружина, яка у свої двадцять чотири стала наймолодшою вдовою у місті, і трирічна донечка.
Валентина Мельницька з ВСН поділилався спогадами про свого чоловіка Героя.
З Ірпеня переїхав у Володимир
Андрій Мельницький народився і виріс у багатостраждальному Ірпені. Там познайомився з волинянкою Валентиною, яка здобувала освіту в університеті Державної служби України. Хлопець на той час служив у лавах Нацгвардії України при Президентові України, а дівчина поєднувала навчання з роботою у торговельній мережі. Через його постійну зайнятість їхні побачення були короткотривалими. Але це не заважало йому ледь не щодня приїздити до неї з оберемком квітів, осипати щирими поцілунками та повертатися на службу.
«Спочатку між нами зав’язалася дружба, яка переросла у симпатію. А у мій день народження, який збігся із днем міста, він запропонував зустрічатися. Це сталося на концерті Ольги Цибульської. Ми обоє зрозуміли, що кохаємо один одного, і з того часу не розлучалися, – ділиться спогадами дружина загиблого воїна Валентина.
– А за якийсь час Андрій зробив пропозицію руки та серця. На той час я носила під серцем нашу донечку. Тож радість була подвійною».
Знайомство з батьками дівчини відбулося у її рідному Володимирі. Хлопцеві сподобалося невеличке містечко на кордоні, і він запропонував після одруження оселитися у ньому. Місцем роботи обрав птахофабрику, влаштувавшись вантажником. Згодом народилася донечка Софійка, і приємних клопотів у молодій сім’ї додалося, а разом із тим з’явилася думка про власне житло.
«З Андрієм поставили собі за мету – мати свій куточок, і впевнено йшли до неї, працювали та відкладали кожну копійчину, економлячи на усьому. За кілька років вдалося придбати невеличку квартиру. Ми дуже пишалися тим, що самі змогли забезпечити себе житлом. Перед початком війни закінчили ремонт, і мали переїжджати від батьків, у яких проживали поки він тривав, але не встигли», – розповіла Валентина.
У військкомат пішов сам, а дружині сказав, що за повісткою
Про те, що Андрій сам пішов до військкомату, Валентина дізналася згодом. Її запевнив, що отримав повістку, оскільки знав, що не захоче відпускати. Як не відпускала на заробітки за кордон, бо вважала, що сім’я має бути разом. 26 лютого подзвонили з військкомату і за лічені години він був там. Наступного дня рашисти окупували його рідний Ірпінь. А згодом стало відомо про згвалтування дітей, з якими жив колись в одному будинку. Лють і ненависть до нелюдів переповнювали душу і серце чоловіка. Він подзвонив дружині й сказав, що зробить усе, щоб подібного не трапилося з його донечкою та іншими дітьми.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Загинув за кілька днів до повернення додому. Історія багатодітного Героя Євгена Головчака
Службу Андрій Мельницький проходив у складі 63-ї бригади. Жінка розповідає, що вела блокнот, у якому записувала назви населених пунктів, у яких перебував чоловік, починаючи від білоруського кордону – до Донбасу. Упродовж цього часу його бойовий шлях пролягав майже через усі області, атаковані ворогом. Найгарячішою, та водночас фатальною стала Донеччина.
«Наприкінці листопада Андрій прийшов у відпустку на кілька днів. Якраз тоді захворіла донечка, і деякий час я провела з нею у лікарні. Він увесь цей час був поруч. Після виписки організували невеличке сімейне свято з фотосесією в одному з дитячих розважальних центрів Луцька. А 10 грудня він поїхав на передову, звідки телефонував раз у два-три дні. Я знала, що знаходиться у Бахмуті, і що це одна з найгарячіших точок фронту, тому дуже переживала за нього і молилася щодня, щоб із ним нічого не трапилось. А ще купила Біблію, і поклала між сторінками його фотографію, сподіваючись, що це убереже від біди», – каже вона.
Наостанок він встиг попередити побратимів про небезпеку
Того дня Андрій зателефонував і сказав, що є дуже втомленим і хоче спати. Вони поговорили, він пообіцяв зателефонувати пізніше. На жаль, це була їхня остання розмова. За кілька годин його не стало.
«У телефонній розмові з одним із побратимів чоловіка дізналася деталі загибелі. Того дня вони міняли один одного, Андрій вийшов оглянути позиції, і побачив рашистів, що наближались. Він встиг повідомити про небезпеку і розпочав бій, під час якого отримав смертельне поранення. Разом із ним тоді загинув 23-річний воїн, який прикривав його. Згодом стало відомо, що вбивць було знищено того ж дня. Тіло мого Андрія та його товариша під обстрілами вдалося винести. Наприкінці розмови побратим зазначив, якби не Андрій, який вчасно побачив ворога, загиблих з їхнього боку могло б бути набагато більше», – розповідає вдова.
Валентина з донечкою поки коханий був на війні, жила в батьків. Не хотіла без нього заселятися у їхню квартиру. Того дня принесла туди альбом зі світлинами, і вже збиралася виходити, як у двері подзвонили. На порозі стояли представники військкомату. У глибині душі відчула тривогу, але намагалася відігнати недобрі думки. Та коли почула страшну звістку, ледь не знепритомніла.
«Не хотіла вірити у його загибель, бо тільки учора розмовляла із ним. Стала набирати номер Андрія, але ніхто не відповідав. Згодом почало приходити усвідомлення того, що його немає, і мені доведеться змиритися з жахливою реальністю, та готуватися до останньої зустрічі з ним. Він загинув рівно через місяць від дня свого народження, навіть години збіглися. Зі слів його мами, народився о-пів на другу, і не стало його о тій порі», – пригадує Валентина.
За збігом обставин, напередодні загибелі чоловіка жінка втратила роботу, потрапивши під скорочення. Та попри це, вона не опускає рук, бо розуміє, що має бути сильною заради донечки, яка досі чекає на тата.
Жанна БІЛОЦЬКА.
