«Тато, тато!..» — вигукує дівчинка в рожевій піжамі з чорними зірками. Вона намагається дотягнутися до портрета, який стоїть на столі у вітальні. Це Світланка. Їй рік і дев’ять місяців. Вона ще не вміє вимовляти слово «Герой» і не знає, що означає ота чорна стрічка на світлині.
Її тато Євген Головчак був солдатом 14 ОМБр імені князя Романа Великого. Загинув 8 жовтня, за кілька днів до повернення додому. Як батько шістьох дітей, він мав право звільнитися зі служби. Але не встиг — підірвався на міні.
«Труну Жені поставили тут, а на вікні був його портрет. Світланка побачила фото й почала лізти на труну. Кричала: “Тато!” Дивлячись на це, неможливо було стримати сліз…» — плаче вдова Любов Головчак.
Текст підготовлений платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для hromadske.
Кохання з першого погляду
Любов Головчак проводить рукою по стосу знімків. У невеликій коробці — усе їхнє спільне життя.
Євгену Головчаку було 36 років. Він народився в Сакському районі в Криму. Коли йому було три роки, сім’я переїхала на Волинь.
«У його сім’ї було п’ятеро дітей, усі хлопці. Женя найменший, тож його всі любили й жаліли. Мав багато друзів, завжди збирав ціле подвір’я дітей».
Мама Євгена працювала дояркою, тато — трактористом. Пристрасть до техніки передалась і сину. Євген навіть сам сконструював трактор, яким зараз користується сім’я.
Після закінчення школи хлопець поїхав на заробітки. Мріяв купити мотоцикл і гарно вдягнутися. Відтоді й протягом усього життя важко працював. Найбільше любив роботу з деревом, був вальником лісу, працював на пилорамі.
Строкову службу Євген Головчак проходив у Криму, був моряком. У цей час він познайомився з майбутньою дружиною. Тоді вона навчалася в 11 класі в селі Кортеліси, що на півночі Волині.
«Мій двоюрідний брат служив в армії разом із Женею. Коли приїхав у відпустку, то тільки про нього й говорив, а потім дав йому мій номер. Одного дня Женя зателефонував і сказав: “Привіт, я Батя”. А я відповіла: “Ну я рада, що ти Батя”. Чого він так назвався, досі не знаю», — згадує Любов.
У ті часи перші дві секунди дзвінків були безплатними, так спершу спілкувалися і Євген з Любов’ю. Побачилися лише за дев’ять місяців. Їй було 18 років, йому — 20.
«Я була на практиці в барі. Одного дня туди зайшов Женя. Не попередив, що приїде. Він був у військовій формі, смуглявий. І ця усмішка на всі 32… Я відразу закохалась, — Любов Головчак розповідає, усміхаючись. — Коли мене питають, чи вірю в кохання з першого погляду, я завжди кажу: “Звісно, бо в нас так було”».
У червні 2007 року пара розписалася. Весілля до їхніх планів не входило, оскільки обоє були з незаможних сімей. Обручок теж не купували.
Як ішов на фронт, сказав сину: «Якщо не повернуся, ти за старшого»
Дім Головчаків відразу «видає», що в ньому живе багато дітей. Тут усюди іграшки. Найбільше ведмедиків — їх любить один із хлопчиків, Артемко.
«Коли ми зустрічалися, Женя сказав: “У нас буде багато дітей — троє”. Але народилося шестеро», — каже вдова.
Найстаршому сину Віталію — 15 років, Катерині — 13, Артему — 12, Стасу — 10, Аліні — 7, а Світланці в березні виповниться 2.
«Женя турбувався про всіх дітей однаково. Він хотів дати їм усе, чого не мав сам. Постійно був на заробітках, із Польщі не вилазив. Так сумував за малими, що довше ніж місяць без них не міг витримати, приїжджав, щоб побачитися», — розповідає Любов Головчак.
«Тато дуже нас любив», — каже Катя і через сльози більше не може вимовити ні слова.
Вечорами, коли був не на заробітках, Євген Головчак збирав малечу біля себе. Грали в ігри на приставці, розказував дітям історії, вчив грати на гітарі.
«Тато навчив перших акордів і дуже тішився, коли в мене виходило заграти все краще й краще, — ділиться син Віталій. — У нас із ним були близькі стосунки. Він часто брав мене з собою, коли десь їхав чи ремонтував машини. З ним було цікаво».
Євген Головчак навчав найстаршого Віталія всього, що вмів сам, — їздити на тракторі, машині й скутері.
«Як тато йшов на фронт, то сказав: “Ти залишаєшся за старшого, бо я можу не повернутися. Якщо зі мною щось станеться, навчи малих усього, що я навчив тебе”».
Голос сина тремтить. Він ледь стримується, щоб не плакати.
«Відтоді, як прийшла повістка, для нас уже нічого не було легким»
Повістка Євгену Головчаку прийшла на третій день повномасштабної війни. 10 березня чоловік потрапив на передову. Зі слів Любові, пройшов чимало гарячих точок — Київщину, Миколаїв, Бахмут, Лиман, Херсонщину та Харківщину.
Телефоном Євген рідко називав дружині конкретні місця. Цю інформацію вона побачила в документах, які прийшли після смерті.
«Якось його рота мала переїздити. Я знала, що тоді точилися жорстокі бої за Лиман. Запитала: “Тебе відправлять у те місто, назва якого починається на першу літеру мого імені?” А він каже: “Я вже там був”», — розповідає Любов Головчак.
Навіть у відпустці майже нічого не розповідав про війну. Беріг сім’ю від подробиць, щоб не переживали за нього.
«Я запитувала, чи не болить його голова, яку застудив ще до війни. Він ніколи ні на що не жалівся. Коли після похорону прийшли його речі з військової частини, у кожній кишені були серцеві й знеболювальні таблетки. Всі пластинки були початі…» — згадує Любов.
Ще до війни Євген навчив Любу їздити на тракторі, бо в селі без цього ніяк, якщо маєш городи. Якось у неї не заводився трактор, поскаржилася тоді чоловіку, а той сказав: «Вчися жити без мене». Ніби відчував, що його життя скоро обірветься.
«Усі 16 років спільного життя принесли на довідці про смерть»
Оскільки Євген був багатодітним батьком, мав право звільнитися зі служби. У жовтні Любов Головчак зібрала всі необхідні документи. Потрібно було почекати кілька днів.
Востаннє подружжя спілкувалося в суботу 8 жовтня. Євген мав зателефонувати в понеділок, щоб дізнатися про результати обстежень сина, але був поза зоною досяжності.
«У серці був неспокій. За трохи я побачила пропущений виклик із невідомого стаціонарного номера. В інтернеті пробила, що телефонували з міста Суми. Я подумала, що мій коханий у госпіталі. Навіть думки такої не допускала, що його не стало», — згадує вдова.
Того дня Любов Головчак із дітьми рубала на городі капусту. Аж раптом побачила: на подвір’я заходить чоловік у військовій формі.
«Я гукнула йому: “Що сталося?” А він сказав, що мого Євгенчика вже нема: підірвався на протитанковій міні й поранення було несумісне з життям. Далі я не пам’ятаю, що було… Діти були біля мене, вони все це чули, — Любов заливається слізьми. — Ця звістка похитнула землю під ногами. Він був моїм Всесвітом, який у мене забрала війна».
Євген загинув 8 жовтня на Харківщині поблизу села Петропавлівка Куп’янського району.
Чоловік мав осколкове поранення в голову. Його руки були наскрізь пробиті. Ховали Євгена в закритій труні, бо це була п’ята доба після загибелі. Та й Любов не хотіла, щоб діти запам’ятали батька таким.
«Я не можу розказати, як пройшли похорони, бо було так боляче, що я нікого не бачила… Я по фотографіях вже дивилась, що прийшло дуже багато людей. Як мені вручали прапора, я не могла його взяти в руки. Така велика ціна нашої свободи. Для мене ці похорони тривають і досі… Вони забрали в мене все. Усі 16 років спільного життя принесли на тій довідці про смерть. Частинку мого серця вирвали й поховали», — тихо схлипує Любов.
«Тато не хоче, щоб ти плакала»
Прапор, яким була покрита труна чоловіка, забрав син Віталій і почепив у кімнаті. Речі, які прислали з фронту, Любов ще не діставала з пакета — не знайшла в собі сил. Так і лежать на горищі.
«Раніше я могла жалітися, що він рідко дарував мені квіти. А тепер я ношу йому квіти на могилу. Біля хати росло багато хризантем. Усі повирізувала, позаносила для нього…» — каже Люба.
Найменші доньки в цей час обіймають маму. Вони — найпотужніша її підтримка.
«Ввечері, коли чують, що я плачу, встають зі своїх ліжечок і лягають біля мене. Аліна каже: “Мам, тато дивиться на тебе з неба і не хоче, щоб ти плакала”».
Текст: Наталя Хвесик
Фото: Людмила Герасимюк та з архіву родини Головчаків
