У повномасштабній війні Україна опинилась оточеною двома сусідніми авторитарними режимами-ворогами. Білорусь, народ якої всі ці роки користувався виключно теплим ставленням українців, покірно схилила голову перед московським загарбником.
Ледь не щотижня в інформаційному просторі з’являються новини з Білорусі: про військові навчання, масштабні пересування техніки, «підготовку до оборони», провокації на кордоні та багато інших насторожуючих повідомлень щодо можливого наступу з території північного сусіда
Такі активні рухи не можуть залишатися без реакції Києва, тому нещодавно президент Володимир Зеленський навіть збирав Ставку верховного головнокомандувача щодо загроз із Білорусі.
Щоправда, влада Рівненщини, яка межує з Білоруссю на 218 кілометрах кордону, прямим ворогом її ще не називає.
«Поки рано оцінювати роль білорусів у цій війні», – казав очільник обласної адміністрації Віталій Коваль.
Він чекає, коли народ, що не зміг скинути свого диктатора, все ж проявить себе у кривавій війні: або приєднається до України, або остаточно стане її ворогом.
Та чекати можуть не всі. Прикордонники та військові на Рівненщині активно укріплюють кордон, готують його до можливого наступу з Білорусі.
«Українська правда» побувала на «нульовому кілометрі» білоруського кордону.
Розповідають, що там відбувається, чи бачать військові загрозу прориву і що думають про білорусів, з якими багато років жили пліч-о-пліч.
200 метрів до Білорусі
Маленьке прикордонне село Городище Рівненської області – ледь помітне на мапі переплетіння кількох вулиць. Окрім спогадів старожилів, дбайливо занотованих кимось до Вікіпедії, інтернет мало що знає про це село.
60 кілометрів від Сарн, райцентру в Рівненській області, до українсько-білоруського кордону стають випробуванням як для всюдисущої мережі, так і для коліс непристосованих до розбитих доріг автівок.
«Велике будівництво» до Городища поки не дійшло. Хоч одразу за пропускним пунктом на кордоні, що зветься так само, як село, стоїть табличка президентської програми.
Перед великою війною влада в регіоні взялась прокладати дорогу у віддалене прикордоння. Щоб рівні траси авторитарних сусідів не були приводом заздрості на фоні українських ям та вибоїн.
«Ще трохи лишалось, – запевняє голова Рівненської обласної військової адміністрації Віталій Коваль. – Ми від Рівного почали, дійшли до Сарн. Ця жахлива дорога – це участки, які ми не встигли зробити в 2022».
Для мешканців багатьох сіл, таких як Городище, дорога до Білорусі раніше була регулярною рутиною, а кордон – пунктом у розпорядку дня.
Місцеві мешканці ходили в сусідню країну збирати ягоди та провідувати родичів. Жителі з того боку приїжджали в Україну поїсти в місцевих закладах харчувaння чи вилетіти з рівненського аеропорту на відпочинок.
З початком повномасштабної війни кордон з Білоруссю, як у контурній карті, жирно навели олівцем.
Пропускний пункт «Городище» до 2020-го щодня пропускав кілька сотень людей. Іноді можна було простояти в черзі годину чи дві.
Двері для пішоходів, як і шлагбаум для автівок, зачинились тут ще під час пандемії Covid-19. А повномасштабна війна, яка почалася з наступу російських військ з Білорусі, не залишила жодних шансів, що пропускний пункт до завершення бойових дій зможе знову відкритись.
Місце, де раніше вирувала економіка таких сіл, як Городище, стала нагадувати зону відчуження: порожня заправка, іржава вивіска «Кафе-бар» і присипаний снігом МАФ митного брокера.
У 2022-му спустошення довелось доповнювати фортифікаціями. Тут облаштували протитанкові рови та розставили їжаки, замінували дороги.
«І ще ряд наших прикордонних хитрощів, які будуть несподіванкою для ворога, якщо він матиме намір перетнути державний кордон», – з легкою, але сміливою усмішкою додає Антон Квятковський.
Квятковський – начальник 9-го прикордонного загону імені Січових Стрільців, який охороняє ділянку державного кордону з Білоруссю в межах Київської, Житомирської та Рівненської областей.
Поруч із ним стовпчик з цифрою 0 – нульовий кілометр кордону. А за спиною – стела «Рэспубліка Беларусь».
Тутешній «нуль», на щастя, не фронтовий. Тому до білоруського прикордонного пункту, який по український бік кордону сприймається як місце дислокації потенційних супротивників, можна підійти відносно близько.
Обійти кілька ровів і барикад, перелізти через загорожі, не наступивши на шипи в асфальті. Пройтися вервечкою за прикордонниками замінованою дорогою. На узбіччі побачити перевернуту догори дригом зім’яту машину – вона теж була замінована, підірвалась від блискавки.
І опинитись метрів за 200 від білоруського пункту.
«Іноді, коли ми виходимо, вони починають визирати з лісу», – розповідають прикордонники.
– А радіо білоруське ловили?
– Ловили. Там політичного мало. В основному йдуть репортажі соціального характеру: мовляв, все у них добре, все чудово.
В очікуванні наступу. З обох сторін
Що відбувається за ті 200 метрів, крізь ліс і сніг – не видно.
«Білоруси облаштовують позиції для ведення вогню, ставлять загороджувальні паркани з колючого дроту, – розповідає Антон Квятковський. – Ми спостерігаємо тільки білоруські прикордонні наряди, які охороняють державний кордон. На звичайних УАЗіках, у пішому порядку».
Така поведінка військ Лукашенка більше схожа на підготовку до оборони, ніж нападу. І підсилює неодноразові підозри українських військових, що Білорусь може готувати провокації, імітувати напад зі сторони України, щоб виправдати свою агресію.
Інструментом у руках ворога можуть бути і нелегальні мігранти – щоб промацати охорону.
Нещодавно на кордоні затримали 6 громадян Південно-Східної Азії, які йшли з Білорусі. Сказати точно, що це були агенти, прикордонники не можуть, але такі підозри мають.
Військові та влада в один голос запевняють: відстежують і добре знають, хто стоїть по той бік «нуля», в якій чисельності і з яким озброєнням.
«Там і білоруси, і росіяни. Але білорусів більше», – каже командир 60-го батальйону тероборони Роман Волощук.
Усмішка на обличчі цього кремезного чоловіка з’являється лише кілька разів. Коли питаємо, чи зустрічав він серед місцевих уявлення про Лукашенка як про «бацька» (каже, що ні). А ще Роман усміхається, коли пригадує, як дитиною їздив по той бік кордону. У Волощука, як і в багатьох тут, є білоруські родичі.
Батальйон почав формуватись у лютому 2022-го. Вже тоді був аншлаг охочих вступити на службу. Командир пригадує, як обирали з двох тисяч місцевих, які прийшли добровольцями:
«У нас штат завжди забитий, вакантні посади можуть бути день-два. Є з кого вибирати. 80-85% людей у нас з бойовим досвідом».
Крім окопів і зразків вітчизняної та західної зброї захистом для України стала сама природа.
Кордон тут боронять 92 кілометри непрохідних боліт і понад тисяча річок. Шляхів, якими можна зайти вглиб країни, є лише кілька. На них військові вже «чекають» на нападників.
«Ворог має розуміти, що точно не переможе природу і Бога», – каже голова ОВА Коваль
Десь серед цих лісів тренуються сучасні повстанці – місцеве ДФТГ, тобто Добровольче формування територіальної громади.
На чолі – професійні військові, які пройшли гібридну війну на сході України й тепер тренують новобранців, які взялись за зброю, коли почалася війна повномасштабна.
«Від маленьких до 60 років. Але здебільшого – молодий підрозділ», – описує своїх підлеглих командир.
Він демонструє нам, як бійці шукають серед лісових доріг міну і знешкоджують її.
– На скільки балів виконали завдання?
– По-чесноку? Не на камеру, – жартує він, але додає: – Хлопці обучені, вони свою роботу знають і роблять гарно.
Серед тих, чий бойовий досвід став у нагоді на кордоні з Білоруссю, є й колишній командувач ООС, мовчазний генерал-лейтенант Володимир Кравченко. Нині він керує угрупованням «Волинь». А також готує сухопутну оборону в регіоні, який наразі страждає від авіаційних атак та відсутності електроенергії, що спричинено війною.
Говорити на камеру, як і багато військових командирів, він не надто зголошується, хоча не під запис може розповісти багато цікавих історій про відносини військових по обидва боки кордону.
Попри те, що активних пересувань військових у цьому районі кордону не проглядається, на думку цивільної влади, за «душі людей» точаться активні інформаційні бої.
Віталій Коваль, не вагаючись, називає попередні чутки про підготовку наступу з Білорусі спробами дестабілізації від ворога:
«Кожні такі меседжі – це зупинка економіки, паніка, це вибиває з нормального ритму життя. Зрозуміло, ми тут не перебуваємо в стані «не віримо». Ми просто готуємось».
«Дружба народів»
Тутешні села вже давно вибиті з нормального ритму. Навіть якщо до них не прилітають російські ракети і не йдуть білоруські вояки.
Раніше побут людей тут був зав’язаний на «дружбі народів», в пам’ять про яку на нульовому кілометрі стоїть стела з українською та білоруською символікою.
Тепер їхнє життя визначає війна, в якій нинішній білоруський прапор асоціюється зі зрадою і пособництвом Росії.
«З одного села 7 чоловік призвали, – розповідає один із ТРОшників. – Пів села пішли служити. Чотирьох уже привезли мертвими».
Навіть після 10 місяців підготовки окопів командир ТРО Волощук впевнено каже, що білоруси війни не хочуть – як військові, так і цивільні.
«Росіяни підтягують їх за собою», – погоджується очільник області Коваль.
Тієї стели, де український і білоруський прапор символізують добросусідство, влада не стидається і не зносить. Коваль запевняє чи то себе ж, чи то білорусів, що за 200 метрів від стовпчика з цифрою «нуль» – насправді не ворог:
«Ворог України – це не народ Білорусі, а військово-політичне керівництво. Віримо, що після нашої перемоги відновляться стосунки.
Дуже важливо мати сусіда, з яким ти можеш вести торгівлю, ділові відносини, соціально-культурний обмін. А коли в тебе на карті точка, де розвертається навіть лелека, це погано».
Ці, безсумнівно, далекоглядні політичні слова не завжди співпадатимуть із думками українського захисника, якому доведеться стріляти в бік «не ворога».
Такий боєць, наприклад, зенітник Олексій з ТРО. Він сам родом із цих прикордонних країв. До 2022-го мешкав у Ізраїлі. На питання, чому повернувся, відповідає, не замислюючись: «Так почалась війна».
Олексій теж не планує забувати про Білорусь. От тільки з’їздити туди він збирається вже не по ягоди:
«Якщо вони підуть, ми нормально їм дамо. Тоді я на ЗУшці своїй і поїду».
Соня Лукашова, Євген Будерацький
