Юрій Кузьмінський з першого дня повномасштабної війни перебуває в полоні Росії. Він у складі 88-го батальйону 35-ї бригади морської піхоти захищав острів Зміїний. Інформації про бійця у родичів немає: «я вас люблю» — останнє, що вони від нього чули під час короткого телефонного дзвінка перед полоном, – пише ВСН.
Історію одного з наймолодших захисників Зміїного «Монологам війни» розказала його сестра Богдана, – розповіли у проєкті «Монологи війни».
Мій молодший брат проходив строкову службу спочатку в Миколаєві, потім його перевели в Болград. За місяць до дембеля він вирішив підписати контракт. Нас ця новина здивувала, ми запропонували йому приїхати додому в Нововолинськ, подумати трохи, але він категорично наполягав: «Дайте мені можливість самостійно прийняти рішення». І от він — професійний військовий, матрос 88-го батальйону 35-ї бригади морської піхоти. Йому подобалось. Він завжди із захопленням розповідав про тренування, ділився тим, що відбувається на роботі. Ми відчували, що це справа його життя.
Зміїний не був постійним місцем їхньої дислокації. Їх туди періодично відправляли для навчань. 4-го лютого він вчергове полетів туди і вже 19-го казав, що днями їх мають забрати. 24-го лютого він нам зателефонував і повідомив, що почалася повномасштабна війна. Він був першим, хто нам це озвучив. Поки ми говорили, моєму чоловіку зателефонували з роботи, він теж військовий. Ми з братом домовилися, що він буде періодично телефонувати і розповідати, що у них відбувається. Протягом дня Юра телефонував, говорив про два кораблі, які маневрують поряд. Про «москву» казав. Про те, як їм пропонували здатися, але вони їх послали, всі знають, куди. Я не чула страху в його голосі. Він навіть з якимось запалом про це говорив. В полон вони здаватися точно не планували, адже були налаштовані оборонятися.
Близько першої години дня він сказав, що їх обстрілюють. Перший день, нічого не зрозуміло, що відбувається, голова мутна. Я не могла до кінця усвідомити, що це війна. Причому, він мені телефонував, коли у них було тихо — у мене маленька дитина, може, не хотів лякати. А от іншій нашій сестрі телефонував, коли були постріли. Вона мені потім розповіла. В його передостанній дзвінок він сказав, що їх обстріляли з повітря, що у нього розряджений телефон, зарядити немає змоги, але він буде намагатись нам якось ще зателефонувати.
Хвилин за 15 він знову набрав, сказав: «Я вас люблю» і збив. Я і не встигла нічого перепитати. Дивилась новини, чую, там кажуть, що наші відбили острів, все нормально, але розумію, що це, мабуть, вже неактуальна інформація. Ми телефонували на гарячі лінії, але так нічого і не з’ясували.
Пізно ввечері президент озвучив, що 13 прикордонників, які захищали Зміїний, загинули. Не передати словами, що ми в той момент відчули. Як так? Цивілізоване суспільство, 21 століття і таке. Зібралися з думками, зрозуміли, що про прикордонників сказали, але ж про морських піхотинців нічого не говорили. По соцмережах ми знайшли інших родичів морпіхів, об’єднались.
На третій день ми знайшли в російських телеграм-каналах новину, в якій йшлося про те, що захисники Зміїного в так званій ЛНР. Це був було фейк. Пізніше в російських ЗМІ з’явилось відео з Криму з корабля «Шахтёр», і там ми вже впізнали брата. Він був у балаклаві, обличчя було закрите, але він мені надсилав фотографію, на якій він був у спортивних штанах. От по ним ми і впізнали його. На іншому фрагменті відео було видно його очі. Тоді вже сумнівів не залишилось — це він. Тоді нам здалось, що це — найкращий день. Так, ми не мали змоги з ним поговорити, але він живий, і це головне.
В сюжеті говорили, що підпишуть якісь документи і всіх хлопців відправлять додому. Навіть автобуси в Одесу показали. Багато хто з родичів згуртувався і планував їхати в Одесу, дехто навіть встиг виїхати. Потім росіяни у вечірніх новинах сказали, що українські катери відкрили вогонь біля Севастополя, щоб знищити захисників Зміїного, які в полоні. І тут ми зрозуміли, що все буде не так просто. Нікого нікуди не відпустили. З того моменту почалася наша боротьба за хлопців.
Всі стоять в чергах за марками, а про те, що хлопці в полоні, не згадують
Ми телефонували в різні інстанції, писали листи. Я звернулася в агентство розшуку. Після першого обміну мені звідти прийшло підтвердження, що мій брат — військовополонений. Потім туди почали звертатися й інші родичі. Кожен обмін ми чекали, що Юру повернуть. Приходили наші, ми розупитували їх, хто кого бачив чи чув. Саме мого брата востаннє бачили 14-го березня у фільтраційному таборі в Курську. Потім ще хтось чув його голос. І все.
Ті, хто повертався, говорили мало. «Вас годували?», — питаємо. «Ну, жити можна». Казали, що на острові їх тримали лежачи на землі. В Курську було дуже холодно, хтось навіть отримав обмороження. Але загалом: «Хлопці сильні, тримаються». 28-го квітня був останній обмін, коли серед тих, кого повернули, були захисники Зміїного — тоді додому приїхали троє наших бійців. Це був якраз 21-й день народження Юри.
В російських джерелах я ще бачила відео про полонених «нацистів», як вони кажуть. Там хлопець був схожий на мого брата. Втричі менший за нього, але по загальних рисах наче він. Боляче усвідомлювати, що він може бути таким.
Ми про все мовчали, щоб тільки їм не нашкодити. Але потім сталася трагедія на «Азовсталі». Від Червоного Хреста ми почали отримувати листи: «Вибачте, на жаль, через велику кількість заявок від родин з «Азовсталі», ми не можемо поки що обробити ваші заявки». І от ми не зрозуміли, як це, наші хлопці ж теж герої. Вони першими задали тон боротьби, вони показали, що попри нерівність сил вони готові боротися. І вони боролися з крейсером «москва» на малесенькому острові, без підтримки!
Ми почали пробувати давати розголос. А люди нам пишуть під постами: «Так всіх же повернули». Та ні, повернули меншу частину, там ще багато захисників Зміїного залишилося. Причому вони там з самого першого дня війни! Ми просто хочемо підтримки. А то всі стоять в чергах за марками, носять футболки із зображеннями острова, користуються цією фразою (русский военный корабль, иди нах*й, — ред), а те, що хлопці ще в полоні, не згадують. Останній обмін (21-го вересня, під час якого повернули 215 бійців, – ред) показав, що медійність впливає. Наші хлопці заслуговують на те, щоб на них чекали вдома.
Боротьба за повернення
Ми віримо, що він скоро повернеться. У нас іншого варіанта немає. Лише віра. Усі бачили, що з азовцями сталось за чотири місяці полону, уявіть лише, що з тими, хто там з першого дня… Я дуже переживаю за брата. Що він думає? Як він там? У них же немає жодної інформації про те, що тут відбувається. Ми не знаємо, що їм там кажуть. У нас мама хворіє, і я впевнена, що він за неї хвилюється. Для нього сім’я багато значить. І взагалі він сам по собі добрий та щирий.
У мене двоє діток, молодшій доньці було три місяці, коли почалася війна. Чоловік мене просив виїхати, але я не хочу. Якщо я буду не вдома, то у мене не буде змоги боротися за брата. А так я можу і трохи волонтерством займатися, і ЗСУ підтримувати, і пробувати брата витягнути. Не те, щоб ми щось масштабне робимо, але наскільки можемо, допомагаємо. Організовуємо благодійні заходи з різними спікерами, а зібрані кошти відправляємо нашим захисникам.
Хочемо звернутися до Ердогана, щоб третя країна посприяла переговорам. І до Європейського омбудсмена, щоб вказати на порушення прав військовополонених. Ми не знаємо, чи надають їм медичну допомогу, чи ні, як годують. І будемо влаштовувати мирні акції за кордоном, щоб про них в світі знали. Ми зробимо все можливе, щоб повернути захисників додому.
