Донечка моєї племінниці, сім’я якої проживає в Хмельницькому, цьогоріч пішла до школи. Крім щоденника, зошитів та олівців, їй готували й «тривожний» рюкзак. І перший урок цих першачків розпочався з екскурсії в… укриття. Діти, як переполохані горобчики, тулилися до вчительки, великими очима споглядали підвальне приміщення, і, напевно, в їхніх маленьких сердечках розвіювалося трепетно-піднесене передчуття зустрічі зі школою. Не такою вони її уявляли.
Цього року все не таке і не так, як було завжди — після 24 лютого, коли наші «брати» (будь вони прокляті) вирішили зробити нас ще «ріднішими», «визволити» від якогось вигаданого ними ворога.
— Дивний і незвичний стан переживала: радість від зустрічі з дітьми та колегами переплелася з глибокою тривогою, яка час від часу змушувала напружувати слух, поглядати в небо, яке цього дня було напрочуд світлим і бездонно-голубим. Було ніби й урочисто-трепетно, а разом з тим і неспокійно, — так, дещо емоційно, прокоментувала початок навчального року директорка Нововолинського ліцею № 2 Алла Кобиш.
Першого вересня в їхньому навчальному закладі зібралися учні 1–3, 5, 10 і 11 класів. Тішилися, що обійшлося без повітряної тривоги. А от наступного дня сирена таки нагадала про війну. Перший спуск в укриття відбувся організовано, зазначає директорка, без жодної паніки. До слова, колектив закладу дуже постарався, аби це приміщення зробити не тільки нормальним для занять, а й затишним. Окрім звичного щорічного ремонту, з допомогою батьків і спонсорів надали сучасного вигляду вестибюлю, оновили медичний пункт.
Гарно підготувалися до нового навчального року й інші 7 ліцеїв Нововолинська, де загалом навчатиметься 6122 учні, зокрема й 186 переселенців із південних та східних областей.
— У нинішніх реаліях педагог повинен подбати про безпеку учнів, про їхній емоційний стан, — наголошує директорка. — Особливо тих 66 вихованців нашого ліцею, чиї батьки зараз воюють на фронті. Нелегко й з 23 школярами із числа внутрішньо переміщених осіб, яким потрібно допомогти інтегруватися в новий колектив, звикнути до вчителів. Але налаштовані справитися. А як же інакше? Ми ж українці! — додала Алла Кобиш.
…як в окупованому Маріуполі вчать, що «не горько остаться без крова»
А яким був Першовересень у місті-герої Маріуполі? Незважаючи на пафосні заяви колаборантських властей, що «всьо в городє налаживаєцца», там лише перші та одинадцяті класи змушені були прийти на «класний час», аби вислухати «как надо родину любить».
В окупованому Маріуполі загарбники не змогли розпочати навчальний процес, оскільки серед 16 анонсованих шкіл, які мали б відкритися, щонайменше 5 досі не мають навіть дахів, а ті, які вони вважають готовими, без вікон, у них відсутні умови для навчання. Водночас декілька навчальних закладів, у яких все ж таки відбулися урочистості, охоронялися російськими військовими. При вході в школу у всіх проводили огляд особистих речей, і навіть у школярів роздивлялися, що вони там у портфелях принесли…
Доходило й до абсурду. На лінійку депутат держдуми, куратор по Маріуполю Саблін, приперся з пістолетом. «А раптом хтось із першачків виявиться з «Правого сектору» або «Азову», дістане з рюкзака гвинтівку і вб’є?» — іронічно прокоментував цю дику витівку радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко. Деякі колаборанти та окупанти прийшли в перший клас однієї із шкіл у центральному районі міста, аби зробити гарні фото.
Біль і ненависть переповнювали серце, коли дивилася відео, як молоденька вчителька давала у руки першокласникам маленькі триколори й закликала їх гордитися, що живуть у «вєлікой расєї». А в іншому сюжеті педагогиня цитувала дітлахам Ахматову: «Не страшно под пулями мертвыми лечь, Не горько остаться без крова, И мы сохраним тебя, русская речь…»
А поряд вчергове виявили під завалами будинків тіла загиблих, яких окупаційна влада не прибирає і не хоронить. Їх гризуть собаки… В той час новоспечені «господарі» штампують картинки «відновлення». Від такого кров холоне в жилах…
Але оптимізму цьому знаковому дню додало вітання Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, який, звертаючись до дітей, зазначив, що вони мають унікальну можливість виховуватися на прикладах незламних сучасників
— захисників і захисниць України. «Зростайте в любові до України і вірте в нашу Перемогу!» — наголосив він.
А школу Ірпеня разом із Президентом України Володимиром Зеленським відвідав і пес-рятувальник Патрон, який став улюбленцем малечі. Там відбулася презентація нової поштової марки, яка присвячена чотирилапому шукачу вибухівки.
Було і ще одне надзвичайно приємне повідомлення. Українські хакери зламали російське телебачення в тимчасово окупованому Криму. Завдяки цьому на каналах окупантів транслювалося привітання Президента Володимира Зеленського та пролунав національний Гімн України.
…прощальними словами сестри Героя
Шахтарське місто в останні дні сколихнула інформація про нові трагічні втрати. Віддав своє життя за Україну Тарас Харук (на фото) — військовий медик, випускник ЛНМУ імені Данила Галицького. Тепло і зворушливо написав про свого сина його батько Андрій, який зараз працює викладачем у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного: «Синку наш…. Знав би ти, як ми пишалися тобою… Проклинаю усіх росіян до останнього коліна!».
Тарас не дожив до свого дня народження кілька днів: 5 вересня йому могло бути 27, а 30 серпня його серце перестало битися… Юнак проходив інтернатуру в Києві на базі Військової медичної академії як військовий хірург.
Працював військовим медиком на Харківщині. Був неодружений. У нього залишились батьки і сестра.
Щиро й надзвичайно позитивно відгукувалися про Тараса його друзі. А ось що написала у фейсбуці сестра Дарина: «Старанний, розумний, наполегливий… Мій брат був кращий у всьому. Ще задовго до закінчення навчання він міг проконсультувати. Коли щось боліло, я дзвонила до брата — Тарас знав, що робити, які ліки взяти, які аналізи здати…».
І вже важко стримати сльози, читаючи її прощальні слова: «Я знаю, що там, де він зараз, тепло та сонячно, пахне літнім дощем і квітами, як буває у нас на Кільцевій (вулиця в Нововолинську. — Авт.). Я житиму за нас обох. Я подбаю про батьків, я допомагатиму тим, хто продовжує його справу. І я буду щаслива за нас обох! Бо якщо ні, якщо піддатись песимізму, зневіритись, то зло одержить перемогу. А він поклав життя, щоб цього не сталось…».
