Раніше лучанка Тетяна Потоцька-Євчук розвивала власний туристичний бізнес та мріяла побудувати просторий і затишний дім. З початком повномасштабної війни білим рефрижератором жінка везе на передову продукти і речі для військових, назад вивозить тіла загиблих.
Військова капеланка повернула додому понад сотню тіл полеглих Героїв. Втім сама вона рахувати їх не любить: «Бо це мої хлопчики, а не бублики». Як Тетяна наважилася на таку роботу, що допомагає не збожеволіти та про що врешті тепер мріє жінка?
Текст підготований командою Інформаційного агентства Волинські Новини за сприяння платформи пам’яті Меморіал. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Увага! Матеріал містить чутливий вміст.
Тепер мрію лише про одне: про перемогу
До повномасштабного вторгнення справою мого життя було туристичне агентство «Золотий Єрусалим». Я організовувала паломницькі поїздки Європою. Дуже люблю Ізраїль, Грецію, Італію, Грузію…
У туристичний бізнес я прийшла близько 10 років тому. Усе починалося з приватних подорожей з друзями, а переросло у справу життя.
Паралельно я займалася ритуальними послугами, це наш родинний бізнес. Ним здебільшого керували мій брат та його дружина. Наше похоронне бюро «Центр ритуальних послуг» надавало повний спектр послуг – від моргу до поховання та перевезення тіл з-за кордону. У цьому сімейному бізнесі я спробувала себе у різних ролях: і катафалк водила, і з документацією давала лад, і організацією похорону займалася.
Раніше я дуже багато мріяла… Всього перелічувати не буду, але одна із найбільш заповітних мрій – побудувати власний будинок. Тепер мрію лише про одне – про перемогу.
Перша поїздка і перше бойове хрещення з місією «Вантаж 200» були по тіло цивільного. На третій день повномасштабного вторгнення у Харкові від коронавірусу помер батько моєї близької подруги. Лікарня, морг, а також навколишні будинки були під постійними обстрілами, тому до нього не могли дістатися. Так тіло цього чоловіка чекало на поховання 28 днів.
Я вирішила їхати по загиблого. Взяла чорний катафалк із нашої ритуальної агенції й рушила. Він був навіть без холодильника. Тоді це було реально, бо було холодно. Далі довелося придбати рефрижератор, я розуміла – з приходом весни і підвищенням температури без нього не обійтися.
Рефрижератор мені пригнала з-за кордону подруга. Ми одночасно допомогли одна одній: я забрала тіло її тата з Харкова, а вона, тим часом, пригнала мені авто. Поки я їхала до Харкова, вона – в Нідерланди по автомобіль.
Рефрижератор я купила за свої гроші. На той час він коштував 6 500 євро, не враховуючи ремонту та розмитнення. Це були гроші, відкладені на будівництво мого будинку.
Я забрала тіло, пишу подрузі повідомлення: «Ніно, твій тато в мене».
А вона мені: «Авто в мене».
Не знала, що моя машина може гнати із такою швидкістю
Ця перша поїздка була насправді страшною. Ми їхали до Харкова, не усвідомлюючи реальних ризиків. Коли окупанти били ракетами, було неймовірно страшно, але не було справжнього розуміння, що таке війна.
Дорогою все навколо бахкало, свистіло, горіло. Я, натиснувши педаль газу, летіла вперед, як скажена. Чесно, не знала, що моя машина може гнати із такою швидкістю, спідометр показував під 200 кілометрів за годину. Це було моє перше бойове хрещення.
Не знаю, як описати пережиті емоції. У той день було 10 прильотів по Харкову. І цей звук – він десь отут, – (показує на ділянку серця – ред.). – Раніше я не розуміла, що це таке. Тоді ж зрозуміла багато.
Привезли ми тіло батька подруги, поховали. Через деякий час телефонують мені з військкомату і кажуть, що треба поїхати до Львова й забрати загиблого бійця, який підірвався у танку під Лисичанськом. Обережно поцікавилися, чи можу я це зробити безплатно. Звідки мій номер у них, досі не знаю.
Я відповіла: «Звичайно, поїду, тим паче, якщо це військовий».
У результаті, коли ми стали під’їжджати, я краєм вуха почула, як військові назвали прізвище цього хлопця. Це виявився син мого знайомого, Влад Неділько. Я дуже добре знала його батька, тому чітко усвідомлювала, по кого їду.
Дорогою до Львова дзвоню до знайомих і розповідаю, мовляв, так і так, я їду по малого Недільків. Найбільше і найстрашніше, що я чекала, – це дзвінок від батька. І я точно знала, яким буде перше питання. Я до цього ніби й готова і водночас найбільше його боюся. Найперше, про що фактично завжди питають родичі загиблих Героїв, – чи буде відкрита труна? Бо саме я першою бачу стан тіла і, відповідно, можу відповісти на це питання.
Розмова вийшла дуже короткою. Він тільки й сказав у слухавку: «Тань…». Я йому відповіла: «Саш, нічого не кажи. Як тільки покладу малого собі в машину, я тобі віддзвонюся».
На прощання із загиблим бійцем Владиславом Недільком приїхали під Свято-Троїцький кафедральний собор у Луцьку. Стоять святі отці. І один із них каже до мене: «Що ж ти без військової форми? Ти ж наша!»
А я жартома: «Якщо я ваша, то дайте мені якусь футболку чи хоча б штани». У мене на той момент не було ні посвідчення, ні пропуску. Як то кажуть, «гола, боса і в вінку». Так у мене з’явилася військова форма.
«Жінку-капелана сприймають по-різному, як щось таке екзотичне…»
Після похорону Влада Неділька ми почали тісно спілкуватися про перевезення загиблих із головою ГО «Військові капелани Волині» отцем Михайлом Бучаком. Врешті з його дозволу і благословення я стала членкинею ГО. Фактично – капеланкою.
Заходжу якось у військову адміністрацію. У формі та шльопанцях, бо після кожної поїздки ноги спухають, як колоди, і взути кросівки чи берці я вже не можу.
Так от. Вітаюся з охороною. Кажу, що маю побачитися з головою.
– А ви хто?
– Військовий капелан!
– Капелан? – перепитали.
– Капелан! – відповідаю.
– Слухайте, тож військовий капелан – це ж батюшка…
– А я – військова матушка… – сміюся.
Охоронець почухав потилицю, а тоді передає рацією: «П’ятий, п’ятий, я десятий! Тут матушка прийшла. Військова…» (Попри досить-таки складну тему, при спогадах про випадок з «військовою матушкою» Тетяна сміється щирим, дзвінким та переливчастим сміхом. Це було вперше і востаннє, коли під час розмови ми так щиро сміялись – ред.)
Відтоді, коли приходжу в адміністрацію, у мене є свій позивний – Матушка.
Певною мірою так воно і є. Знаєш, з роллю та функціями капелана-чоловіка все більш зрозуміло. Перш за все, це – священник, духівник, наставник. До цього всі звикли.
Але, повір мені, особисто я вислухала велику кількість людських сповідей. Я надаю постійну, цілодобову психологічну підтримку та розраду військовим. Хлопці телефонують і о другій, і о третій годині ночі, адже ми обмінюємось номерами телефонів під час волонтерських поїздок: «Тьоть Тань, щось на душі боляче». І я розумію, що у людини є гостра потреба поспілкуватися. Можливо, я йому нічого особливого не скажу і ми порозмовляємо про зорі, про небо… Але якщо зателефонував о такій пізній порі, значить, це дуже важливо для бійця. Нічого страшного, якщо засну на годинку пізніше.
Я не знаю, звідки це в мене береться, можливо, і хлопці якось на сміх взяли, що, мовляв, військова матушка. Але десь в якійсь фразі воно частково так і є.
Від постійних дзвінків мій телефон червоний, наче розпечене залізо. Телефонують зранку, в обід, увечері, посеред ночі. Я можу поставити телефон у режим «політ», але не піднімається рука.
Що буде, якщо дати в руки вбитій горем матері закривавленого паспорта?
Спочатку я привожу тіла до моргу. Там їх мають підготувати належним чином, щоб віддати сім’ям для прощання і поховання. Після цього я їх забираю й везу до родини.
Коли закрита труна, я її щоразу відкриваю, хай у якому стані це тіло. Жодна матір не хоче ховати свою дитину, не побачивши…
Часто від вигляду фрагментів тіла своєї дитини матері втрачають свідомість, падають на труну. Без заспокійливого, без ін’єкцій процедура відкриття труни фактично не відбувається. Це дуже складний процес. І це дуже боляче.
Речі хлопців також забираю і віддаю рідним, але якщо є така змога, намагаюсь їх передати через військових.
Коли привожу чергове тіло загиблого, родичі, бідолахи, світу Божого не бачать від горя. Які там речі? Та й зазвичай тих речей нема. Якщо десь є якась обручка, іконка, дитяча картинка, паспорт чи військовий квиток – це дуже добре.
Іноді я не хочу віддавати паспорта родичам, бо він весь в крові. Його боляче до рук брати. Що буде, якщо дати в руки вбитій горем матері закривавлений паспорт?
Одного разу разом із тілом мені віддали пакет під номером 924. У ньому лежав дитячий малюнок з підписом «Тату, ми тебе любимо і чекаємо з перемогою вдома». Після цього я довго плакала, серце рвалося на шматки.
Заходжу я якось у морг в Дніпрі, а там – широке підвіконня. На підвіконні лежать пакети. І в них безперестанку вібрують і дзвонять телефони. Їх ніколи ніхто не вимикає. І мене тоді накрило. Я вийшла… Ні, прожогом вилетіла на вулицю, виплакалась, потім, набравшись сміливості, знову зайшла у морг. А хлопчина, який реєстрував тіла, зрозумів, що й до чого, тому взяв ті пакети і виніс у сусідню кімнату.
Яке це гнітюче й важке усвідомлення: людини вже немає, а ще ніхто не знає! І до нього намагаються додзвонитися.
Щоразу потрібно переживати ці надважкі емоції. А сердечко й так пустує…
Що для мене найважче? Щоразу ставлю собі це питання. І щоразу можна відповідати по-іншому. Але важко все! Від моменту, коли забираєш тіло, і до того, коли привозиш, віддаєш тіло, відкриваєш домовину і тобі мати дивиться в очі й очима запитує: «Чому саме він такий?» А я не знаю, що відповісти, і опускаю очі. (Тетяна відвертає погляд від фотокамери, аби приховати очі, які зрадницьки налилися слізьми. Важкі спогади вкотре роз’ятрили душу…– ред.)
«Не хочу рахувати загиблих бійців кількістю. Бо це не бублики чи цукерки я везу позаду себе»
Скільки поїздок по тіла я перестала рахувати після 17-ї. Ця статистика нікому не потрібна. Не хочу й рахувати кількість привезених тіл захисників. Не хочу рахувати цих хлопців кількістю.
Часто можна почути: «Ай, ти вже, мабуть, до цього звикла». Неправда! Якби я позаду везла бублики чи цукерки, то до них можна звикнути. Але ти ж чудово розумієш, кого я вожу. Ти усвідомлюєш, що це – людина.
Потрібно чітко розуміти, що війна – це страшна штука. І ти їси, спиш, гуляєш тільки тому, що він, оцей загиблий Воїн, лежить ось тут, у чорному пакеті.(Очі співрозмовниці набираються непроханими слізьми. Жінка відвертає погляд десь в бік крислатого горіха, у тіні якого ми зупинили рефрижератор, аби не надто нагрівався на сонці.
Трошки оговтавшись, Тетяна продовжує розповідати – ред.)
Тягнеш ті чорні мішки, вони рвуться, із мішків ноги загиблого вилітають, скотчем змотані
Я не боюся і не бриджуся. Навіть навчилась їсти, не звертаючи уваги на трупний запах. Просто є якесь таке поняття, що мені треба це зробити. Я не плачу в моргах, хоча це важко. Там лежать сотні мертвих тіл. Це все наші хлопці, наш цвіт нації. Але у мене нема слова «не можу». Є слово «треба».
Увага, чутливий вміст.
Не раз мені самотужки доводилося вантажити тіла в рефрижератор. Не раз із тих мішків текла кров на ноги, на кросівки. І я взувала ті кросівки й далі їхала. Не викидати ж їх і не їхати босоніж. Отак і приїжджаю додому в закривавлених кросівках.
Приїхали в один морг, не буду називати який, а там стоять дві дівчини. Худенькі, як дві патички, від вітру хиляться. Ми з водієм перезирнулися і все зрозуміли без слів – вантажити тіла доведеться нам самотужки.
Почали «завантаження». Тягнемо ті мішки, вони рвуться, із мішків ноги загиблого вилітають, скотчем змотані.
Якось одна людина, яку я дуже поважаю, сказала мені таку фразу: «Ти вже навчилася маскувати свій біль за зовнішністю».
Справді, я можу відвідувати перукарню, доглядати за собою, але щоразу серце рветься на частини. Ніхто не бачить, скільки ліків у мене з собою в машині. Тільки моїх. «Гідазепам», «Новопасит»… Привезти тіло – це не на балалайці пограти. Це ж людина, чиєсь дитя. Але я вже навчилася маскувати біль.
Після перемоги мрію обійняти тих, кому вожу смаколики на передову
Місія «Вантаж 200» – це не заняття, не робота, це поклик серця.
Але не менш важливою частиною мого життя є допомога живим військовослужбовцям. Ніколи не їду з дому порожнім авто. Завше везу їжу, смаколики, ліки та інші потрібні речі бійцям на передову.
Я вірю у перемогу. Вона буде дуже скоро. Після оголошення про перемогу України буду кричати до небес. Я не знаю, з радості, з істерики, але точно буду репетувати. Дуже хочеться обійняти всіх тих, до кого я туди їжджу. Дуже багато є тих хлопчиків, які зараз страждають там, на передку…
Вікторія СЕМЕНЮК
