59-річного Юрія Музичука чи не щодня можна побачити на вулиці Лесі Українки. У білосніжній сорочці і з капелюхом в руках він просить милостиню, обпершись на підвіконня одного з магазинів. Каже, що на «свою роботу» не поспішає, бо ж графік гнучкий…
Жебракує Юрій Володимирович уже майже три роки. Ніколи не думав, що на старості доведеться стояти з протягнутою рукою, бо ж мав сім’ю, житло, роботу… Втім, натяки на те, що щось пішло не так, були ще за молодості. У 18-річному віці він потрапив у серйозну халепу.
— Відпочивали з другом у відомому колись луцькому кафе. Сильно напилися й сховалися під стіл, щоб уночі взяти ще спиртного. Вкрали два ящики шампанського, вибили двері, а там… міліція. То було, як в комедії: почали кидати в них пляшками й якось вдалося втекти, але вранці мене збудила мама, бо правоохоронці оточили будинок. Пішов здаватися… — пригадує Юрій Володимирович.
За це горе-злодія суд відправив на громадські роботи. Упродовж року він мав працювати на будівництві місцевого заводу й паралельно навчатися у політехнічному інституті, до якого тільки-но вступив. Втім, поєднати студентство й відбуття покарання було важко, тож хлопець почав регулярно прогулювати пари.
Завжди беру світлу сорочку й слідкую, щоб рукави не затерлися. Не хочу здаватися замазурою.
— Навіть перший курс не зміг закінчити. Але на той час уже мав середню спеціальну освіту, здобув фах фрезерувальника, тому не засмутився. Щодня ходив на будівництво, але одного разу спізнився десь на дві години. Виник конфлікт — і мене відправили в колонію на Полтавщину. Читав там багато книжок, особливо подобалося право. Через це мене згодом почали називати Професором, — розповідає лучанин.
Коли ж термін покарання закінчився, чоловік повернувся у Луцьк і почав шукати підзаробіток. Каже, насамперед розглядав вакансії будівельника, бо завдяки батькові працювати із кельнею вмів ще з 14 років. Змінював одне будівництво на інше, допомагав родині і навіть відкладав гроші. Приблизно у той час зустрів і свою майбутню дружину. Однак про особисте життя Юрій розповідає неохоче.
— Наш шлюб не зміг зберегти навіть син, якого назвали на честь відомого українського письменника Олеся Гончара. Семирічним дружина вивезла малого в Італію. Я дізнався про це, коли вони вже перетнули кордон. Прибіг у школу, а вчителька сказала, що хлопчика забрали ще з третього уроку, — розповідає Юрій Володимирович.
Чоловік каже, що не міг повірити в те, що може більше ніколи не побачити сина. Втім, з часом зрозумів, що за кордоном йому буде краще, й змирився. До того ж виникли проблеми із житлом: квартира, у якій виріс, була зареєстрована не на нього, тож, коли родичі обміняли її на будинок під Берестечком, довелося туди переїхати.
— Працював на полях у місцевих жителів, бо свій город садити не хотів. Заробляв копійки, тому згодом залишився без газу і світла. Сусіди почали мені приносити їжу, так незручно було… На щастя, племінник забрав до себе і я знову опинився в Луцьку, — говорить волинянин.
Втім, сподівання на краще життя зруйнувалося, коли приїхав до небожа і дізнався, що він почав випивати й побрався з жінкою ромської національності.
— Щоб мене не вважали нахлібником, доводилося просити милостиню з ранку до вечора, а потім купувати їжу, аби всіх нагодувати. Зараз так не роблю, бо застудив ногу взимку й змушений ходити на милицях. Коли вистачає собі на дві сосиски, йду додому, — каже лучанин.
Такий заробіток Юрій Володимирович називає своєю роботою. Каже, щоб дарувати своїм благодійникам хороші емоції, часто обливається вранці холодною водою й намагається стильно одягатися.
— У мене є чотири костюми: зелений, бежевий, сірий, а ще — білий з чорним комірцем. Такий, як в улюбленого гурту «Бітлз». Завжди беру світлу сорочку й слідкую, щоб рукави не затерлися. Не хочу здаватися замазурою, — посміхаючись, розповідає Юрій Володимирович.
І справді, чоловік зовсім не нагадував жебрака. І не тільки зовні. За годину ми встигли поговорити про політику, історію, улюблені книжки, психологію…
— Колись дуже багато читав. Уся квартира була в книгах. Любив вірші декламувати. Зараз тільки новини дивлюся, — усміхається чоловік.
Попрощалися ми з Юрієм Володимировичем, як давні друзі. Щодня зустрічала його дорогою на роботу, чоловік жваво запитував, як мої справи. Втім, нещодавно помітила, що новий знайомий чимось засмучений. Як зазвичай, кинула до капелюха кілька гривень. Він подякував, а потім… почав плакати. Виявляється, останні кілька місяців сподівався, що син забере його в Італію, як і обіцяв. Втім, нещодавно дізнався, що переїхати не зможе.
— Думав, побуду там рік, а тоді повернуся в Україну. Але не побачу ще Олеся… Документів же не маю… Племінниця моя — чемпіонка світу з шахів, але я не потрібен їй. А небожу, якого з 6 місяців на руках носив, взагалі заважаю. Він пиячить зараз, а я тут сиджу. Весь день дивлюся на дерева, а коли дуже хочеться з кимось поговорити, починаю співати… — поділився Юрій Володимирович.
Джерело: газета Волинь.
