Волинянин Дмитро Клекоцюк, старший сержант Держприкордонслужби, з перших днів повномасштабного вторгнення боронив Донбас: служив у прикордонній комендатурі швидкого реагування.
Суспільному 21-річний військовий розповів: після поранення служить на українсько-польському кордоні, але досі не може звикнути до тутешньої тиші.
«От я прямую в наряд і у мене таке, що зараз щось прилетить, десь може бути постріл. Страшно, бо я не можу звикнути, що не стріляють і немає таких бойових дій», – говорить боєць.
Про те, що 24 лютого в Україні розгорнулася повномасштабна війна, Дмитра Клекоцюка повідомила дружина: «Збудила о третій ночі й каже: дивися, на передовій усе світиться від вибухів. Я вийшов на балкон, виглянув і зрозумів, що почалася війна. Буквально через пів години мені зателефонував начальник і сказав прибувати у відділ, щоб далі оперативно висуватися на оборону та охорону Волновахи».
На той час чоловік уже служив у складі першого прикордонного загону міста Маріуполя, коли його підрозділ вів ближні бої під час оборони Волновахи. Це місто – побратим Луцька. Зі слів Дмитра Клекоцюка, оборону військові зайняли в старому гуртожитку.
«Було дуже страшно. Перші вибухи, гради. Уперше побачив, як помирають люди. Уперше стріляв у людину, було дуже тяжко. Але як сказали: або ти, або тебе. Як ми приїхали на захист міста, Волноваха була ще ціла», – каже прикордонник.
Після того як минуло чотири-п’ять днів, розповів чоловік, Волноваха була вщент розбомблена: «Це був жах, що зробили з містом. Воно було розвалене. Будинки усі горіли, багато постраждало цивільних людей, військових».
6 березня, коли вибивали ворога з території залізничного вокзалу Волновахи, Дмитро отримав численні осколкові поранення і контузію.
«Я пам’ятаю спалах і вибух. Далі мене відкинуло, очі осколками заліпило. Я нічого не бачу, повзу. Просто повзу на руках і потім ще один вибух! Я думав, що все, вже не виживу після цього. Потім мене хтось за бронежилет тягне. Це був мій начальник застави», – каже старший сержант.
Після поранення військовий пробув у підвалі ще добу, перш ніж його змогли вивезти до лікарні. Дмитро Клекоцюк каже: втрачав свідомість, нічого не бачив і не відчував ніг, тож подумав, що їх йому відірвало. Сподівання втрачалися, каже боєць, однак 7 березня до їхньої позиції підійшли військові 53-ї бригади.
Дмитра вивезли спершу в Курахове, потім у Покровськ, а згодом – у Дніпро. Бійцеві частково зробили пересадку шкіри на обличчі, витягнули всі осколки. Після операції і лікування у госпіталі чоловік повернувся на фронт: спершу півтора місяця воював у Кураховому Донецької області, згодом відправили на ротацію у Черкаси. Пізніше чоловік пройшов додаткове лікування в госпіталі у Києві.
«Я ж хлопців не покину, поїду до них. У Кураховому – теж обстріли, прильоти, артилерія, гради. Потім я написав рапорт на переведення у зв’язку з пораненням і сімейними обставинам. У мене жінка вагітна», – розповів прикордонник.
Поки Дмитро Клекоцюк боронив Волноваху, дружина теж перебувала на лінії фронту в селищі Новотроїцьке Херсонської області. Виїхати евакуаційним коридором змогла 11 березня.
«Син у мене народиться у серпні. Це для мене найголовніше. Я за це найбільше переживаю, щоб народився здоровим», – каже військовий.
Дмитро зазначив: хоче боронити державу й здобувати перемогу.
«Нам треба іти вперед і вперед. Ми стільки людей втратили – і військових, і цивільних, стільки міст знищених. Треба йти до кінця!» – додав прикордонник.
