«Як перший раз бахнуло, я навіть не зрозуміла, що сталося. А після другого вибуху так впала на підлогу, ніби все життя тренувалася це робити. Чула дикі крики сусідів», – витираючи червоні від сліз очі, каже Лариса Чосік, – пише Перший.
Вона мешкає у селі Дубове на Волині. У сусідній двір днем раніше впав ворожий безпілотник та уламки ракети, яким його збили.
У момент прильоту жінка саме готувала їсти. А день потому вигрібає з дому і подвір’я безліч уламків скла, обсипану штукатурку, думає, чим закрити діряві тепер вікна. Цим же займаються мешканці ще кількох навколишніх будинків.
Власник, що перебував всередині, загинув на місці. Це перша жертва російсько-української війни серед цивільних на Волині.
Його брат та ще один чоловік отримали травми: з переломами ребер, лопатки і гомілки вони в лікарні. Троє дітей отримали незначні травми і після огляду їх відпустили.
«Поліція каже: «Сюди не можна. Завтра на похорон приїдете»
Іван Яцук не зовсім місцевий. Проте вибух чув навіть в селі за 15 кілометрів звідси.
«Навіть не припускали, що це тут. Думали, може старі снаряди взривають. Тут таке часто. А через 20 хвилин дзвонять і кажуть: «Дядька Гріши хати нема». Ми в шоці бігом їдемо, а поліція перекрила все і не пускає: «Не можна. Завтра на похорон приїдете». Так і приїхали», – каже родич загиблого.
«Йому ж 15 липня 70 років виповнилося. Всі приїхали вітати з ювілеєм», – пригадує він.
У будинку в момент вибуху була дружина покійного – вона, на щастя, не постраждала. А також родичі з Харківської області.
«Вчора вони вже ніби мали їхати назад. Мама готувала в дорогу харчі. А поки досмажувала котлети, сталася трагедія», – каже також сусідка Олена Головій.
День потому на подвір’ї поруч з руїнами все ще труситься від страху маленький песик. Він пересипаний пилом, бо був прив’язаний зовсім неподалік, коли будівлю рознесло на друзки.
«Котів до 12 ночі не було. Думала, вже все їм»
Олександр живе за кілька хат від постраждалого двору. Саме був на полі, вибирав малину з дітьми.
«Я бачив, як ракета летіла все нижче і нижче. Влітає в Дубове і тоді вже чуємо вибух. Дітям сказав: «Все, нас бомблять». Але виявилося, що в нашій хаті тільки штукатурка трохи обсипалась», – каже він.
Більше дісталося будинку Лариси Чосік, який навпроти епіцентру. Вона тішиться хіба тому, що у придбаному кілька років тому домі ще не встигли зробити ремонт. Бо тепер довелося б починати заново: розбиті не лише вікна, у всіх кімнатах також повідлітала штукатурка зі стін та вікон. Виглядає так, ніби той самий ремонт тут у розпалі.
«Правда, після ремонту прибирати якось веселіше, а от після війни – ні, – сумно зітхає вона. – Тепер кажу чоловіку: все, скло вставляємо і більш нічого не робимо до кінця війни. А то раптом ще раз прилетить?».
Жінка пригадує, що до цього весь ранок гуділи літаки. Ще подумала: все нормально, наші. А тоді прогримів вибух. Вона з сином і мамою, де стояли, там і попадали на підлогу.
«Потім – все, як в тумані. Сусіди прибігли, просили відро, щоб гасити вогонь, а я від шоку не можу зрозуміти, що з мене хочуть. На ніч випила заспокійливе. А все одно спала, як заєць під кущем: прислухалась до кожного шурхоту. О 5-тій вже підірвалась з ліжка. У сина істерика була», – каже Лариса.
Коти сім’ї після вибуху зникли і не поверталися до півночі:
«Кицька ще й любить ходити туди до «коханця», як я кажу. Думала: все, під завалами. Як прийшла, то аж легше стало. Але видно, що дуже налякані: нявкають, тікають».
«От тобі й безпечне місце… Я два місяці була в Польщі. Але так хотілося додому, що вернулась. Думала, нас не чіпають, бо ми їм нецікаві… А виявилося он як. Ой дівчата, аби тільки всі живі», – наголошує мешканка Дубового.
«Прилетіла додому раніше за швидку і пожежну»
Будинок Олени Головій – майже впритул до будівлі, що вибухнула. У той момент і вона, і чоловік були на роботі. Вдома ж лишалися 14-ти та 16-тирічна доньки. Були саме в тій кімнаті, яка найбільше постраждала. Тріснула стеля, вікно частково загорілося. Постіль миттєво всипало уламками скла, але на дівчатах – лише кілька порізів. Допомогло те, що вони попри спеку за звичкою накрились ковдрами. Кажуть, завжди так роблять, навіть влітку.
«Ми думали, що орки вже тут і будуть далі бомбити. Побігли в погреб, а далі дзвонили батькам», – каже 14-річна Віолетта.
Олена працює у Ковелі, що за кілька кілометрів від села, але вибух було чутно й там.
«Ми навіть не надали цьому значення спочатку, бо неголосно бахнуло. А через кілька хвилин почала дзвонити менша в істериці. Я ніяк не могла допитатися, чи ціла старша донька. Відразу попросила свого керівника підвезти, то прибула сюди раніше, ніж «швидка» і пожежна. Думала тільки про одне: аби діти цілі.
Ми сьогодні говорили з сестрою і зійшлися на думці, що по відчуттях це було, як 18 років тому, коли загинули моя мама і племінник. Так само нестерпно.
В’їжджаю в село, а з кожної хати виходять люди, йдуть на нашу вулицю», – пригадує Олена Головій.
Жінка вражена, що в перші ж хвилини місцеві, особливо військові з територіальної оборони були готові допомогти. Але спершу служби, які мусили зафіксувати ушкодження, не пускали. Прибирати почали аж ближче до вечора.
«Головне, що я побачила живих дітей. Що там з хатою – то вже таке вторинне», – каже вона.
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
