«Це татова перша відпустка з армії. Він дослужився до прапорщика. А ось тут теж з армії фото. Без вусів. Ніхто в житті, напевно, не бачив мого тата без вусів…»
Відома луцька ветеринарка Яна Коханюк розкладає на столі фотографії. На старих знімках – молодий хлопець зі світлим, хоч і трошки суворим обличчям. Це її батько Віктор Коханюк. Він загинув наприкінці березня цього року внаслідок ворожого обстрілу на Миколаївщині. Він захищав Україну.
В ці чотири місяці ми так звикли до смерті, що часто забуваємо: за кожним повідомленням про втрату стоїть чиясь історія. Ще одного «Героя, який віддав життя за Україну» більшість із нас оплакуватиме всього день. Але для рідних ця втрата ніколи не забудеться, і цей біль ніколи не зникне назовсім. Журналісти сайту новин Луцька та Волині «Конкурент» вирішили розказати історії наших захисників. Про те, кого вони любили, як готували їжу, що їх веселило, а що дратувало, про що вони мріяли і чим жили. Щоб ми пам’ятали, кого втрачаємо. І знали ціну, яку платимо за нашу перемогу.
«ВІН ЩЕ В 14-МУ БУВ ГОТОВИЙ ІТИ НА ВІЙНУ»
Яна говорить про батька без сліз. Поки вона згадує, поруч грається її маленька донечка Соломія, яка так недовго знала свого дідуся.
«Ми удвох із татом. Ми тільки переїхали на нову квартиру, і святкували там перший наш новий рік. А це тато колись працював у Києві. Ми поїхали до нього у гості, і він нам робив екскурсію Києвом. Ми дуже змокли, тоді був дощ. Але сфоткалися біля його танку. Це модель танку, на якому він служив», – розповідає дівчина.
Віктор Коханюк – колишній військовий. Цього березня йому було 58. Чоловік давно осів у Луцьку. Мав двох дітей, двох внуків, кохану дружину, якій завжди на свята дарував квіти. Зранку 24 лютого, коли вся країна прокинулася від вибухів, він відправив найрідніших у село, а сам попив кави – і пішов у військкомат.
«У 2014 році він став на облік, і навіть улітку тоді їздив на навчання. Він був готовий ще тоді йти на війну, але, очевидно, потреби у військових не було дуже сильної, і його не брали. Він залишився у резерві. Коли почалося повномасштабне вторгнення, одразу 24 лютого він пішов у військкомат. І його взяли. Якось так занадто швидко його забрали.
Коли вже він попав на війну, ми дуже багато переписувалися. Ми списувалися за кожної нагоди. Спілкуватися телефоном він не мав часу, бо постійно були обстріли, ще щось. Це було складно. Він більше мамі дзвонив, щоб спитати, що там. Так, на дві хвилинки».
«ТАТО ЗАВЖДИ ПОВЕРТАВСЯ»
Світлих спогадів про батька у Яни безліч. З дитинства вона пригадує їх такими собі спалахами. Каже, тато не часто був удома – завжди в роз’їздах. Спершу як військовий, а згодом – як заробітчанин, їздив, аби зібрати грошей на власне житло. І найщасливішими для сім’ї були ті дні, коли тато повертався додому.
«Вони з мамою взяли квартиру у кооперативну виплату, і потрібні були гроші. Почав їздити з бригадою на Москву. Одного разу його не було близько року. Але ми завжди знали, що тато є, знали, де він. Була наче якась прив’язка до тата. І тато завжди повертався. Для нас це було ціле свято!
Я дуже добре пам’ятаю, як ми з мамою у 90-х, коли не було мобільних телефонів, ходили до «Укртелекому» біля «Променя» дзвонити татові з тих кабінок. Одного разу ми прийшли, подзвонили, а зв’язок перервався. І мама так засмутилася. Ми йшли додому, а вона плакала, що не змогла поговорити з татом», – пригадує Яна.
Її батько часто посміхався. Це видно на старих і нових сімейних фото – привітний чоловік із густими чорними вусами. Віктор Коханюк дуже любив свою сім’ю. Він тішив рідних сюрпризами. Першим кота до хати приніс саме він. Згодом його донька стане чи не найвідомішою луцькою ветеринаркою, та буде рятувати бездомних тварин, як колись робив її батько.
«Одного разу він зробив нам сюрприз і приїхав із Москви так, що ми про це не знали. Це було літо, і ми проводили його у бабусі. Я стою у дворі, дивлюся – тато заходить! З таким великим рожевим зайцем. Він завжди привозив мені якісь іграшки. Одного разу привіз кота, справжнього. Вони їхали через Білорусь, і на зупинці, де вони обідали, тато побачив маленького кота. Він не зміг його там залишити, тому забрав у потяг і привіз нам. Хоча котів він не любив. Зате любила мама».
8 березня 1999 року Янин батько подарував її мамі кішку. Вже у грудні того року сім’я переїхала на нову квартиру, і Віктор Коханюк нарешті «осів» у Луцьку. У нього росло двоє чудових дітей, з якими хотілося проводити час.
Яна пригадує, як мама з татом завжди влаштовували їм маленькі свята. Водили до ялинки, водили на прогулянки, екскурсії. Батьки любили своїх дітей понад усе. А ще кохали одне одного все життя.
«Тут мама з татом на річницю весілля. У них традиція була – тато завжди на річницю мамі приносив квіти. На всі події важливі він приносив квіти, але на річницю завжди приходив із таким особливим великим букетом. Весілля у них було 29-30 серпня. Тато зазвичай вітає 29-го. Минулого року вони святкували 35 років весілля. Цього року мали би святкувати 36»…
Коли діти виросли, вони вже самі почали водити кудись батьків. По гриби, у гори, на озера. Коханюки жили укупі, збиралися сім’єю за великим столом, за яким їх ставало щоразу більше. Ставало до цієї весни.
«Остання поїздка була на Світязь. Я забронювала місця, ми приїхали, а нашу бронь скасували. І ми всім сімейством посеред ночі подалися назад. Приїхали додому о третій ночі, я всю дорогу проплакала. А тато – як тато: заспокоював отим своїм «Та чого ти паришся? Все буде добре». Зранку ми встали і поїхали на «Червону калину» відпочивати. І так дуже добре відпочили! Це був один з останніх таких спільних відпочинків…»
«У СОЛОМІЇ ОЧІ – ЯК У МОГО ТАТА»
Тато навчив Яну любові до порядку. У нього все було чітко складено, все мало своє місце. А ще він розвинув у доньці таке загострене відчуття справедливості. Вчив, що треба стояти за своє і на своєму, не здаватися і не замовчувати несправедливість.
Віктор Коханюк хотів, аби його діти здобули гарну освіту. Саме він найбільше підтримував доньку, коли вона вирішила стати ветеринаром.
«Тато їздив зі мною подавати документи в університет у Києві, їздив на вступні іспити. Сидів під дверима, чекав по дві години, поки я здавала іспит. Це було літо, спека, ми каталися поїздом туди-сюди. Він любив тварин. Котів не дуже, але поважав їх. Не розумів, звідки у мене була та зацікавленість, бо в них із мамою математичний склад розуму. Тато інженер, мама бухгалтерка. Медиків у нас у сім’ї не було. Тато захоплювався тим, що я рятую тварин. Він говорив нам із братом, що пишається нами. Знайомим своїм постійно про нас говорив. І якщо хтось із його друзів випадково згадував, що вони лікують тварин у нашій клініці, тато завжди з таким захватом потім вдома про це розказував!»
Віктор Коханюк дуже чекав внуків. Коли народився Діма, його перший внук, він був таким щасливим! Тож коли донька повідомила, що вагітна, він чомусь одразу знав, що народиться дівчинка. Дитину мріяли назвати Соломією.
«Тато коли приходив з роботи, завжди ніс великий пакунок смачного. Там могли бути солодощі, виноград, яблука. І казав: то для Соломії. Вона ще не народилася, а він огорнув її такою турботою і любов’ю… Коли ми вже точно знали, що буде дівчинка, його щастя подвоїлося. Як приходив з роботи, завжди питався, як там Соломійка в животику почувається.
У нього були проблеми з хребтом, і через це одна рука погано працювала. Там атрофувалися м’язи, і рука була не такою сильною. То в перші дні він дуже боявся брати Соломію на руки – боявся не втримати. Але поступово, коли Соля починала сама тримати голову, він навчився однією рукою це робити. Грався з нею і постійно їй співав».
Щоб Соломія не плакала, дідусь співав їй повстанських пісень. Дівчинка слухала, і вмить припиняла плакати. «Щоправда, у тата був такий голос… Він був дуже гучним, і думаю, наші сусіди не завжди були у захваті», – сміється Яна.
«У Соломії очі – як в мого тата. Такі сіруваті з зеленими прожилками. Ні в кого із нас таких більше нема. Ми по фотографіях почали звертати на це увагу».
У їх сім’ї часто співали. Віктор Коханюк привив дітям любов до правильної музики, і дитинство Яни обійшлося без російської «попси», яку масово слухали її ровесники у двотисячних.
«Ще як ми були менші геть, то я з татом завжди танцювала на Новий рік. В мене ще десь є фотографії. Ми слухали ці співочі концерти «Вогники», обирали якусь пісню, і з ним танцювали. Взагалі мій тато любив танцювати. На якихось святах, весіллях, де ми разом були, ми удвох завжди танцювали польку».
«СЕРГІЙ ЩЕ ДОВГО ПІСЛЯ СМЕРТІ ТАТА ВАРИВ ЙОМУ КАВУ»
«З братом у тата була традиція. Вони працювали разом, мали схожий режим дня, вставали разом на роботу. Це стандартно, що тато зранку встає і йде курити на вулицю, а брат тим часом робить каву на них двох. Сергій довго після смерті тата зранку прокидався і варив каву для них двох».
На Різдво, на Паску родина Коханюків їздила до бабусі. Вони збиралися за великим столом, і Віктор завжди говорив такі слова: «Аби нас не меншало за столом, а тільки більшало».
«І я так чекала цього року Різдва, Паски, щоб тато знову сказав: «От! Нарешті нас за столом побільшало», бо ж Соломія народилася. На Різдво нас було більше, так. А на Паску нас так різко поменшало. Бо і тата не стало, і Діма, мій чоловік, був на службі».
«Я мала йти здавати на права, в мене мав бути екзамен. Але почалася війна, і екзамен перенесли. Ось він був недавно, у червні. Я би хотіла, щоб тато зі мною поїздив. Бо він завжди казав, що не довіряє моєму водінню (сміється – ред.). Він казав, що якщо я здам екзамен сама, з першого разу, і він проїдеться зі мною і подивиться, як я воджу, тоді вже дасть мені добро, щоб я возила Соломію чи малого племінника. Казав, влаштує мені перевірку. А тепер вже нема кому мене перевіряти…»
