До війни 28-річний Сергій Василига працював провідним фахівцем у Міністерстві інфраструктури. 27 лютого поїхав у село Копилів, аби забрати колегу з дитиною. Те, що довелось пережити чоловіку потім, схоже на фільм жахів.
Пише Вісник.
Коли виїжджав з Києва, Сергій знав, що біля Копилова уже стоять ворожі танки. Але думав сільськими дорогами вивезти у безпечне місце жінку з дитиною.
– До села залишалося всього кілометрів зо три. І тут на дорозі опинилися повалені дерева, – розповів чоловік журналістам. – Оскільки іншого шляху не було, вирішив об’їхати перешкоду по краю поля. БТР з літерою V побачив, коли втікати було пізно. Я вийшов з машини, підняв руки і ліг на землю. Напевно, тільки це мене і врятувало, інакше б рашисти розстріляли на місці.
Дуже скоро поруч із Сергієм опинилися ще українці, яких окупанти брали по дорозі. Тиждень їх возили за собою із зав’язаними очима та руками. Одного разу всім українцям наказали зняти взуття, яке повернули за кілька годин. І «дозволили» взутися. Правда «забули» при цьому розв’язати бранців. Тож із зав’язаними очима і руками Сергій не зміг відшукати своїх черевиків. Відтак залишився на морозі без взуття.
– Я уже потроху ходив. Нас якось посадили в автобус. Попри те, що мене могли побити, ліг на підлогу, бо ні стояти, ні сидіти вже не міг – ступні були відморожені. Їсти нам не давали. Якщо пощастить, то перепадало по кілька ковтків води і все, – розповів Сергій.
Їх вивезли на територію росії, у Курськ. Там Сергій вперше побачив свої ноги – вони розпухли і були у виразках. Спочатку йому призначили перев’язки, потім відправили у госпіталь. Там відрізали частину ступні на одній нозі, пальці на іншій, частково обрізали п’яти. Чоловік каже, що у самому госпіталі ставлення більшості медиків було нормальним. Вони навіть потайки підгодовували і хрестика передали.
Через тиждень Сергія забрали назад в наметове містечко, а потім відправили в СІЗО. Там для українських полонених був виділений цілий корпус: були і цивільні, і військові. Сергій розповів, що у перший день всіх новоприбулих нещадно били і знущалися, використовували електрошокер. Катів цікавило, чи служив бранець в АТО або теробороні, чи був на Майдані. Він не знав, скільки часу проведе у тюрмі, скільки доведеться ще пережити тортур. Про те, що готують на обмін, Сергієві не повідомили. Пізніше він дізнався, що лікарі наполягли на тому, аби поранених бранців, які потребували довгої реабілітації, відправляли додому.
