«Чути вибухи, вікна трясуться». Так жителі волинського села Білорусі розповідають про навчання, що з травня тривають у сусідній країні. Затяжне брязкання зброєю попід нашим кордоном тримає всіх у напруженні – і мирних жителів, і військових. Поки прикордонники жодних провокацій не фіксують, але всі у повній бойовій готовності. Чи готові до можливої агресії мешканці прикордонних сіл – розповідає Ольга Матвєєва.
Рідна сестра пані Ольги живе у Бресті. Сама ж жінка – у Заболотті, приблизно за 10 кілометрів до кордону із Білоруссю. По обидва боки сподіваються, що українсько-білоруський кордон залишиться непорушений. Але впевненими у цьому бути не можуть.
«Передзвонюємся, розмовляємо, переписуємся. Щодо ситуації вона переживає, я переживаю, але щоб конкретно щось переживати – то утримуємся… Все-таки хто його знає. Може, слухають, може десь щось контролюють», – розповідає жителька села Заболоття Ольга Борисюк.
Військові навчання у Білорусі, що ніяк не завершаться, тримають у напруженні усіх волинян, а жителі прикордонних сіл і взагалі увесь час насторожі. Загроза від сусідів – завжди поряд, тож треба бути готовими до усіх сценаріїв.
«Сусідам нашим ми не можем овіряти, тому що така ситуація виникла. Але ми готові їх гідно зустріти… Було організовано добровольче формування. На це відгукнулося дуже багато людей, чоловіків», – каже очільник добровольчого формування Руслан Головій.
Місцеві розповідають: більше панікували у перші дні війни, нині ж звикли.
«Люди займаються своїми справами, займаються волонтерством, гуманітарною допомогою, допомагають нашим хлопцям на фронті», – розповідає голова Заболоттівської громади Валерій Свіржевський.
І знають: із Білоруссю їх розділяють не лише кілометри, а й заміновані поблизу кордону території. А ось у сусідньому селі Гута – до них рукою подати.
Жителі прикордонного села кажуть: у перші дні війни страху було більше.
«В мене і сестра живе, і двоюрідна, і рідна. То вони сміються: та куди рідня на рідню піде? І вчора спілкувалася. То вони кажуть, криша в того поїхала, і всі люди проти теї війни, того лукашенка, що він отаке творить», – розказує жителька села Гута Тетяна Глущук.
«І багато ж наших гутянців – і по Бресті, і по сусідніх селах, і село Житниця майже заселено з України», – додає мешканка Марія Луцик.
Стосунки із білоруськими прикордонними селами, діляться, були дуже теплі і близькі. Пригадують, як на свята їздили один до одного в гості.
Тепер прогнозувати, що наступу із Білорусі не буде – не можуть. Коли ж наприкінці травня у сусідів розпочалися навчання, неабияк наполохалися.
«Ми бачимо, що там робиться і що вони вже дозволили на своїй землі… Вони там учєнія називають до кінця місяця. Чути вибухи, що тряслися в адмінприміщенні вікна, я чув, трясуться вікна», – пригадує староста села.
Та й до цього вже звикли.
«Вже не зважаємо майже на таке. І корови пасемо – гонять отуди, в сторону Білорусі. І городи садимо. Якось звикаємо до того. Може, Богу дякувати, все буде добре. Все буде добре, все буде Україна», – розмірковує мешканка Тетяна Глущук.
А якщо білоруси так не вважають – то готові їх зустрічати. Але не з піснями, як раніше, а з лопатами.
«Село вийшло 24-го, як усе це почуло, то 25-го тут вже вся молодьож, більше сотні ото з лопатами вийшли. І ніхто не рахувався – хто яку техніку мав», – каже Микола Свіржевський.
Знають, що кожен рух сусідньої Білорусі відстежують наші військові. Кордон – контрольований, тож неподалік нього спокійно садять городи і чекають нашої перемоги.
