На Волині люди взялися обробляти поля та наводити лад на своїх подвір’ях після зими. Сіють, садять, загрібають і продовжують жити. Чекати гіршого і сидіти склавши руки – не найкращий варіант, тому робота у селі кипить, – повідомляє 12 канал.

Село Жидичин, що біля Луцька, прокидається зі сходом сонця. На вулицях повно люду і сільської техніки. Тому гуркіт тракторів уже не лякає.

Господарник Сергій на своєму надійному мотоблоці прямує на поле. Каже, щоб земля добре годувала, за нею треба добре доглядати.

«Якщо городу не буде в нас, як ми будемо жити? За пенсію не купиш того, що збереш і що будеш мати», – каже.

Овес та ячмінь вже посіяли. Далі будуть готувати площі під картоплю та городину.

Хто скільки має, а землю незайманою не лишають. Про свої 80 соток Леонід дбає ретельно.

«Закриваємо вологу, підсипаємо міндобрива, сіємо овес, ячмінь. Гній вивозимо під картоплю», – розповідає чоловік.

Цю культуру на Волині вважають другим хлібом. Нею смакують і люди, і домашня худоба. Тому картоплі садити будуть не менше, ніж торік, і навіть більше. Головне, щоб не було тривог і окупантів на нашій землі.

Селяни збільшують площі і зернових. Адже розуміють: хто, як не вони, буде піклуватися про те, щоб український народ не був голодним.

Крім того, селяни зіткнулися з багатьма труднощами.

«Солярка дорога, добрива взагалі космічні», – розповідають.

Чоловіки на полях із тракторами, жінки у квітниках із сапками. Павлина із дочкою приводять до порядку своє обійстя. Кажуть, страшно за країну, але життя триває і треба продовжувати господарювати.

«Дочекала – треба садити, дочекала свята – треба готуватися до свята. Ждемо перемоги, щоб Бог дав, щоб скоріше ті хлопці поприходили», – каже жінка.

Розповідає, коли бомбили неподалік її хати, дуже налякалася. З кожним вибухом серце калатало сильніше. Тому зараз радіє тому, що може ось так спокійно працювати у квітнику.

Волиняни вірять, що незабаром Україна переможе і повернеться до спокійного життя. Вірять люди і в Збройні сили України, тому впевнені, що окупанти на їхню землю не ступлять, а якщо й вирішать це зробити, то дуже пошкодують.