Таку фразу довелося почути народній депутатці Ірині Констанкевич (на фото) від земляків, які у відповідь на її прохання про допомогу підготували тушонки на фронт. Зараз знана волинянка, яка раніше переймалася питаннями освіти й культури українців, відбудови Лесиних будиночків у Колодяжному, волонтерить в Координаційному центрі Волині. Вона з тих, хто спокійно й непублічно робить усе, що може, й трохи більше. Але є випадки, коли публічність утверджує віру в Перемогу, коли «Вітаю. Я саме повертаюся з Києва» від народного депутата гріє й підтримує. З таких мотивів ми й організували це інтерв’ю
– Волинь як прикордонний край нині є місцем, де збирають й розподіляють гуманітарну допомогу від закордонних та місцевих добродійників. Знаю, що ви взялися за волонтерство й нині працюєте в стінах Волинської військової адміністрації. Розкажіть, що ви робите, як діє створений Центр?
– Координаційний центр Волині, по суті, взяв на себе функцію кризового менеджменту. Тобто мінімум бюрократизму, формальностей, схем — спрощено завозити необхідне через кордон, розвозити й направляти туди, де потрібна ця допомога. У перший же тиждень допомоги пропонували на 90% від потреб! Умовно кажучи, зі ста дзвінків у день 90 були з пропозицією допомогти, а 10 — з проханнями. Приміром, передати одяг, ліки, продукти. Спектр країн дуже широкий! Військове не пропонували, бо не було можливостей ввезти. Але з кожним наступним днем війни ця пропорція змінювалася дзеркально (90% — це потреба). Я б пояснила це тим, що процес унормувався: пропозиції від окремих осіб акумулюються через певні організації, фонди і скеровуються на хаби (є склади в Польщі і в нас) — там вони акумулюються й розподіляються. Наприклад, мер Ніжина (Чернігівщина) попрохав про допомогу, а ми мали відповідну пропозицію з Варшави, то ми просто скомунікували з ковельськими волонтерами, які саме були у Польщі, й вони відправили дві фури з усім необхідним (теплі речі, одяг, продукти) у Ніжин. З останнього — це спрямування однієї з тих білоруських і російських фур, що конфіскувала на митниці Волинська адміністрація, на Чернігівщину. З проханням про транспорт і про продукти до мене зверталися народні депутати від цієї області. У них гостра проблема з харчуванням. І на все це витратили до однієї доби! Одначасно видавалося розпорядження, пакувалося — і вона поїхала! Мінімум чиновницьких загат. В час війни так і має бути.
– Із соцмережі дізналася, що ви навідувалися у різні волинські громади. Для чого?
– Мені важливе, по–перше, спілкування з людьми, зокрема небхідно зустрічатися з головами громад (щоб знати, наскільки вони готові на випадок бойових дій захищати наші території). По–друге, чи достатньо продуктів харчування, що з медициною. Сподіваюся, що у нас є люфт часу (і він таким залишиться), але щоб усе було в резерві й напоготові. І третє питання: якою мірою нашими волинськими можливостями можна допомагати тим, хто цього гостро потребує. Напряму. До прикладу, була я в Сошичному на Камінь–Каширщині — звернулася до колег, кажу: «Хлопці, дуже потрібне для Київщини (Буча, Ірпінь) харчування». Буквально за кілька днів люди Сошичненської громади з моїми колегами Світланою Сидорук, Віктором Семенюком цю допомогу зібрали. Знаєте, що вони зробили? Звернулися: «Хто має свиню, теля?». Побили худобу, зібрали жінок, покрутили тушонки, спакували й питають: «Куди везти?». Коли питаю, скільки це коштує, — чую: «Мирославівно, які гроші?! У нас війна!». Оце громада. Дуже багато значать звичайні людські контакти. В нас є й офіційні, й неофіційні розмови — максимально стягуємося, хто як може. От зараз працюємо по брониках. Індивідуальний захист — це, напевно, найбільш гостра проблема. Бронежилети, каски. Відкриюся вам, що в нас на Волині вже налагоджують виробництво. Люди провели таку роботу! Нехай воно не є заводським, але головне, що виконує захисну функцію. Шиють саме з тієї тканини, що передбачена, — кордура: вона не горить, не рветься, до неї спеціальні нитки… Нефахівці за кілька днів вивчають досконало проблему і, маючи відносно примітивні можливості, запускають ці процеси! Я бачила це все! Маю зразок тканини. Маємо шукати її в Італії. Ось що роблять наші волонтери! Хто міг би подумати, що ми таке будемо робити? Має вплив і досвід 2014 року.
І в Київ їжджу на ті засідання, хоч мама мені каже: «Куди ти, дитино, їдеш? Це ж так страшно». Але раптом саме одного голосу (мого) не вистачить під час голосування?!
– Зараз особливого значення набула фраза: «Вітаю. Я з України». Вона означає, що разом до Перемоги у цій нестерпній війні з нами йдуть ті, кому ми надали особливі повноваження, довірили опікуватися спільними справами. Дуже приємно, що таке вітання можна почути з ваших уст. Але є публічні особи, обранці, які тікають або намагаються втекти. Ті ж Сергій Мартиняк та Степан Івахів. Як ви оцінюєте їхню поведінку?
– Є підхід «Не суди — і не судимий будеш». Можна за біблейськими істинами говорити. Але ви правильно кажете, що в час війни не слід вибудовувати лише якусь власну моральну модель. Потрібно думати про колективну безпеку, про громадські справи… Чим конкретно люди керуються, яких ви називаєте, я не знаю, бо вже тривалий час не спілкуюся… На останньому засіданні його не було, не знаю, з яких причин. Єдине, що знаю, що Степан Івахів точно матеріально допомагав, має потужний волонтерський осередок. Про масштаби допомоги точно не скажу. Найкраще питати в нього.
Однак знаю, що багато людей роблять велику непублічну роботу. Напевно, коли буде час, після війни, ми повернемося до питання про те, хто й що робив під час війни. Багато хто робить дуже гідні справи. Колись ми складемо палітру, мозаїку гордості України про тих, хто скільки всього виконує, не називаючи себе. Сьогодні лише за пів дня я зустріла таких 5 людей: той довезення організовує, той цех із пошиття необхідного. Вони вважають, що це обов’язок. І я роблю все, що можу, як звичайна громадянка, не кажучи вже про те, що я ще й народний депутат. І в Київ їжджу на ті засідання, хоч мама мені каже: «Куди ти, дитино, їдеш? Це ж так страшно». Але раптом саме одного голосу (мого) не вистачить під час голосування?!
– Про активну волонтерську роботу фонду «Тільки разом» під час війни є багато інформації, але цікаво, де тепер перебуває його засновник, волинянин Ігор Палиця?
– Він точно в Україні. Це скажу вам на всі 100%. Де саме — точно не знаю. Але він і в Києві буває, і на Буковелі, у різних місцях. Днями ми спілкувалися… Фонд дуже багато допомагає. З того, що я знаю, продукти на тонни закуповувалися й направлялися в Київську область, це достеменно кажу… І воно все йшло в Бучу, Гостомель. Другий пункт – Волноваха. Туди везли не тільки продукти, медобладнання, а й автомобілі, щось на кшталт безпілотників (це дуже дороге обладнання).
– Як ви даєте собі раду, коли вас, як кажуть, накриває потоком новин із війни (маю на увазі, обстріли мирних міст)? Як себе «тримати»?
– Найкраще шукати порятунок у спілкуванні з близькими людьми. Це підтримує, заряджає. Може допомагати переключення на корисну роботу. Корисну. Скажу чесно, що і мене накриває. Я пробувала читати: брала історичну, мистецтвознавчу, художню літературу — нічого не допомагало. А от останній раз, коли ми їхали на Київ і верталися, знайшла твір, що мені дуже допоміг. Це невеличкий роман-бестселер «Поліанна» Елеонор Портер. Про дівчинку, яка грала в гру «Як радіти життю». Я знаходжу те, що дає радість: тих наших волонтерів, які шиють броники, людей, які крутять тушонки, хлопців, які везуть усе це під снарядами. Вони роблять усе можливе для світу, життя інших людей! Це дає мені сили й добре мобілізує.
