Як відомо, у той час, коли наші біженці покидають тварин на вокзалах, сусіди-поляки дають їм прихисток.
Поляка Рафала Броніша знаю, мабуть, понад десять років. Якось ми, група українських журналістів, їздили на запрошення Польської організації туристичної знайомитися з архітектурними родзинками сусідньої країни. Ми прилетіли літаком до Кракова, а там нас зустрів водій буса Рафал.
Попри те, що він – високий, красивий і стрункий, ще й надзвичайно людяний. Вже з першої секунди було видно – перед нами щедра і мудра людина. За вечерею я тоді попросила Рафала, щоб допоміг мені знайти телефон моїх родичів, бо чомусь не відповідають на дзвінки.
Яким же було моє здивування, коли Рафал у ту ж секунду зателефонував кільком знайомим і передав моє прохання. Стаціонарного телефона у моїх родичів на той час вже не було, вони користувалися лише «комурковими» (мобільними). А ще через два тижні Рафал мені зателефонував в Україну і сказав: «Галина, я знайшов твоїх родичів. Прошу, розмовляйте».
Боже, цей чоловік поїхав за сто з гаком кілометрів, щоб мені допомогти!
Відтоді ми час від часу переписувалися з Рафалом, іноді телефонували. Рафал навіть приїжджав з братом до мене у гості.
У перший день війни, 24 лютого, мені зателефонував Рафал: «Галина, бери дітей і онуків, їдьте до кордону. Я вас тут зустріну. Двері мого дому для твоєї родини – відкриті».
Я подякувала, але відмовилася. Звісно, ми з дому нікуди не поїдемо. Бо ми потрібні тут – у Львові. Хтось допомагає волонтерам, хто патрулює місто.
Наступного дня Рафал зателефонував знову: «Ми з Наталею на вас чекаємо. Приїжджайте!». Телефонував, або писав по кілька разів на день. Радів, що чує мій голос і мої запевнення, що у нас усе добре.
А 2 березня пізно ввечері мій польський друг зателефонував і розповів, що тепер у нього є ще один член родини – собака з України. Як з’ясувалося, біженці, які тікають з України, не всі можуть похвалитися милосердям. Хтось бере чотирилапих вихованців зі собою, а хтось залишає на вокзалі біля автобуса чи поїзда. Львівські волонтери позбирали тих тваринок і… відправили до сусідньої Польщі.
Рафал Броніш разом з іншими водіями приїхали до кордону забирати тварин. І одного – чорненького, з білими плямистими лапками забрав собі додому. «Галина, подивися, який він милий», – показував мені відео Рафал.
А сьогодні вранці я побачила пост дружини Рафала – Наталії. Вона під фотографією українського собаки написала: «Та красунька потрапила до нас з огорненої війною України. Ще вчора сиділа шокована у кутку боксу, а сьогодні у неї – інший погляд. Сита, виспана, безпечна. Наразі ми про неї нічого не знаємо. Хіба що те, що це спокійна і мудра собака, з якою можна домовитися навіть польською мовою».
Рафал і Наталія Броніш, дякую вам. Ми з вами – кровно чужі, але ви мені такі рідні…
